Нічний подорожній - Ярослав Гжендович
Під час свят та урочистостей нас інколи забирали, щоб ми дивилися на містерію з-за колон Тигрячої Зали або спостерігали за хороводами танцюристів на Площі Тисячі Коней перед палацом; іноді нас водили до державного храму, але все це були екзотичні подорожі, так само, як поодинокі виїзди в Орлиний палац в Морських горах.
Моє знання про світ походило з сувоїв і повістей. Про базар і вулиці Маранахара, які міг би відвідати відразу після сніданку, я знав стільки ж, скільки про кебірийські степи, гірські міста Саура-ґару або річки і канали Ярмаканди.
Єдині прості люди, яких я бачив, були палацовими садівниками, слугами і невільницями. Ситі і здорові, вони справляли враження абсолютно щасливих, і мені здавалося, що так само виглядають усі мешканці імперії і взагалі всі люди на світі.
Однак це мало змінитися, коли я увійшов в пору юності. Ремінь брав мене до палацу, щоб я стежив за народом і спостерігав з укриття за тими, хто прибуває до мого батька з посольствами. Щодня вранці я повинен був вислухати звіти про стан держави. Дізнавався про шторми, бунти, неврожаї зерна і дурри, кораблі, податки, неспокій і релігійні чвари. Ремінь безжально перепитував мене, перевіряючи, чи розумію і пам’ятаю я всі ці речі. Наказував мені казати, щоб я зробив би в тій чи іншій ситуації, і не приймав безглуздих аби-яких відповідей. Я мав цілі дні проводити в нескінченних дискусіях. Не вистачало відповідей на кшталт: «Я пересунув би тумен піхоти до Кебзеґару» або «Я підняв би податок на п’ять дірханів з прилавку». Невпинно лунали чергові «як» і «чому». Я повинен був придумувати рішення і відстоювати їх. Це змучувало мене сильніше, ніж навчання мистецтву бою.
Іншою зміною в моєму житті було саме те, що для мене закінчився час фехтування на палицях. Я отримав власні меч, ніж, лук і спис. Прості й дешеві — такі, які видають в армії. З лезами з доброї сталі, але вставленими в звичайну кістку і дерево.
Синці, які прикрашали мене до цього моменту, поповнилися неглибокими шрамами і ранами.
Одного разу я запитав у Ременя, коли настане хоч якийсь перепочинок.
— Легкий день був учора, — відповідав він, усміхаючись. — Тепер так буде протягом всього твого життя. Запам’ятай це, тохімоне.
Мені було нелегко на цьому зосередитися, оскільки почав змінюватися і я сам. І в мене було враження, що це сталося за одну ніч.
Увесь мій світ обмежувався полюванням на крихту свободи, щоб мати можливість бігати по саду, стріляти з лука по мішені або плавати в озері, аж раптом виявилося, що для мене немає цікавішої речі під сонцем, ніж той момент, коли покоївка Хафма стоїть проти світла на терасі, і крізь одяг чітко видно силует її тіла.
Коли моя вчителька Аїна пояснювала мені нотатки давніх вождів і викладала основи ефективної політики, я бачив лише її шию, а точніше, те місце на потилиці, де починалася лінія високо підколотого волосся. Слухав, як вона пояснює основи торгівлі, її хитрощі та таємниці, але засинав з розплющеними очима, не в змозі відвести погляду від таємничого затіненого місця між її грудей, яке проглядало між застібками каптану.
Ми часто грали в гру, яка була тренуванням торгових умінь. Вона називалася тарбісс. Я любив у неї грати, але з певного моменту почав постійно програвати. Те, чи зможу я виторгувати в Аїни рідкісний чорний камінь і який розклад приготувала мені доля, мене цікавило менше, ніж те, чи вдасться мені побачити в розрізі спідниці її стегно або внутрішню частину стопи.
Я ніби й знав, що росту і починаю ставати чоловіком, але не припускав, що це буде наче пожежа в степу. Я думав, що почну бажати жінок так, як бажав отримати власного коня або подивитися виступ акробатів. Таке бажання, через відсутність можливості його реалізувати, легко буде ігнорувати і пригнічувати. Я не розумів усіх тих полум’яних емоцій, про які читав у поетів. Не думав, що це буде немов паралізуюча туга за домом і гарячка з жагою посеред пустелі одночасно.
Я знав, що на мене чекає одруження з однією з принцес зі старих амітрайських родів, може, з донькою владики якогось чужоземного краю. Знав, що в мене буде кілька наложниць. Але також знав і те, що жодної не оберу сам, за покликом серця і що зовсім немає способу, щоб однією з них стала Аїна, моя вчителька.
Отже, уся країна вмирала від спраги, і я теж. Тільки люди та звірі мріяли про воду, а я засихав, жадаючи тіла Аїни.
Мій батько звелів виділяти корм для худоби і підвозити воду з річок до деяких міст. З прибережних провінцій цілими обозами рухалися наповнені водою діжки, з яких людям видавали по відерцю щодня.
Асіль — річка, що протікала через столицю — виглядала як струмок і ліниво несла свої води крізь широкий пояс сірого, потрісканого під сонцем мулу.
Я не міг згадати обличчя Аїни, тільки-но вона зникала з моїх очей. Знав, що очі у неї сині, трохи розкосі, і що її волосся кольору нічного літнього неба сплітається в кільця і кучерявиться. Чорне з відблисками синього. Пам’ятав її ніс, вузький, наче ніж, і повні губи з легко опущеними куточками, але це були лише слова. Я не міг побачити цього очима душі, хоча дуже старався. Мені здавалося, що обличчя вчительки ховалося за якоюсь заслоною і що ось-ось я зумію його побачити, але щойно я уявляв собі її очі, зникали губи, а коли згадував її волосся, щезало все обличчя. Я лежав
