Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін
— Між нами буде мир, — урешті хрипко вимовив Теоден, і ці слова далися йому важко.
Кілька Вершників радісно скрикнуло. Але Теоден здійняв руку.
— Так, між нами буде мир, — сказав він уже дзвінким голосом, — коли ти й усі твої творіння зникнуть, як і породження твого грізного повелителя, котрому ти віддав би нас. Ти брехун, Сарумане, і зводиш серця людей на манівці. Ти простягаєш мені руку, а я бачу лише палець із клешні Мордору. Жорстокий і холодний! Навіть якщо твоя війна супроти мене була справедлива — а це не так, бо хай би ти був і вдесятеро мудріший, то все одно не мав би права керувати мною та моїми рішеннями для своєї вигоди, як ти того прагнув, — а навіть коли так, то що ти скажеш про свої смолоскипи в Західній Стороні та про дітей, котрі лежать там мертві? Твої прислужники перед брамами Горнбурґа порубали на шматки тіло Гами, хоча він був уже неживий. Коли ти повиснеш трупом на своєму вікні на втіху своїм воронам, отоді між мною і тобою та Ортанком буде мир. І це — на благо Еорлового Дому. Можливо, я і не вельми видатний син своїх могутніх праотців, але лизати твої пальці я не збираюся. Шукай іншого дурня. Гадаю, твій голос утратив чарівну силу.
Вершники вирячилися на Теодена так, ніби їх щойно вирвали зі сну. Різко, мов каркання старого крука, звучала в їхніх вухах мова їхнього пана після мелодійного Саруманового голосу. А тим часом Саруман якусь мить не тямив себе від гніву. Він перехилився через поручні, мовби збираючись ударити Короля своєю патерицею. Декотрим присутнім здалося, ніби вони побачили змію, що звивається, готуючись укусити.
— Шибениці та ворони! — зашипів Саруман, і воїни здригнулися від такої раптової зміни його голосу. — Старий бовдур! Що таке Еорлів Дім, як не крита соломою ферма, де розбійники до нестями напиваються у смороді, а їхні брудні невиховані байстрюки валяються на підлозі поміж собаками? Ви самі надто довго уникали шибениці. Проте петля жде вас: вона опускається на шию повільно, та затягується, врешті-решт, туго і боляче. Вішайтеся, коли хочете! — голос його знову змінився, бо чарівник поволі опанував себе. — Не знаю, як мені вистачило терплячості так довго з вами говорити. Ти мені не потрібен, і твоя жменька вояків на конях, однаково ладних утікати і йти в атаку, — теж, Теодене, Повелителю Коней. Колись давно я запропонував тобі ранг, який перевершував усі твої сподівання та розум. І я повторив свою пропозицію ще раз, аби ті, кого ти ведеш до загибелі, виразно побачили обидві дороги. Ти відповів мені зухвальством і лайкою. Нехай так і буде. Повертайтеся до своїх халуп!.. А ти, Ґандальфе! Ти щонайменше засмутив мене, і мені соромно за тебе. Як дійшло до того, що ти задовольняєшся таким товариством? Ти ж бо гордий, Ґандальфе, і не безпідставно, бо в тебе шляхетний дух і ти маєш очі, які бачать глибоко й далеко. Невже навіть зараз ти не прислухаєшся до моєї поради?
Ґандальф поворухнувся й підвів погляд.
— Що ти скажеш мені такого, чого не сказав під час останньої нашої зустрічі? — запитав він. — Чи, може, ти хочеш відмовитися від якихось своїх слів?
Саруман затнувся.
— Відмовитися від якихось слів? — пробелькотів він, мовби ця фраза збила його з пантелику. — Відмовитися від якихось слів? Я доброзичливо дораджував тобі задля твого блага, проте ти ледве чи слухав. Ти гордий і не любиш порад, покладаючись лише на власну мудрість. Але в цій ситуації ти, гадаю, схибив, зумисно перекрутивши мої наміри. Боюся, від палкого прагнення переконати тебе мені урвався терпець. І я щиро шкодую про це. Адже я не хотів тобі зашкодити, та й зараз не хочу — попри те, що ти повернувся до мене в супроводі шалених невігласів. І навіщо це мені? Хіба ми обидва не є членами високого і стародавнього ордену, найбільш шанованого в усьому Середземні? Дружба вигідна нам обом. Разом ми ще зможемо досягти багато, викинувши з голови ці нікчемні народи! Нехай вони очікують наших рішень! Задля спільного добра я ладен забути минуле і прийняти тебе. Невже ти мене не розрадиш? Невже не піднімешся сюди?
Сила переконання, що її Саруман уклав у свою останню промову, була такою, що ніхто зі слухачів не залишився байдужим. Але тепер чари діяли інакше. Тепер присутні чули лагідні докори доброго короля на адресу улюбленого міністра, котрий чимось завинив. Однак їх не допустили до ласки: вони, як неслухняні діти чи дурні слуги, підслухали біля дверей не для них призначені слова незбагненної їм бесіди їхніх вельмож і тепер розмірковували, яким робом вона вплине на їхню долю. З інакшої глини було виліплено цих двох — шляхетних і мудрих, і Союз між ними був неуникненним. Зараз Ґандальф підніметься на вежу, щоб обговорити зі Саруманом у високих світлицях Ортанка високі матерії, що їх годі осягнути решті слухачів. Двері зачиняться, і вони — ота решта слухачів — залишаться зовні приречено чекати рокованих їм робіт чи покарань. Навіть у Теоденовій голові промайнула думка, що нагадувала тінь сумніву: «Він зрадить нас, він піде — і ми всі загинемо».
Тоді Ґандальф засміявся. І видиво розвіялося, мов дим.
— Сарумане, Сарумане! — сказав крізь сміх Ґандальф. — Ти вибрав не той шлях у житті. Тобі треба було стати королівським блазнем і заробляти собі на хліб, мавпуючи його радників, — іще і славу здобув би. Оце ти вмієш! — він на мить замовк, зайшовшись сміхом. — Розуміємо один одного? Боюся, тобі годі мене зрозуміти. Одначе тебе, Сарумане, я розумію тепер аж надто добре. Я значно краще пам'ятаю твої аргументи і вчинки, ніж ти собі уявляєш. Коли я навідував тебе востаннє, ти був тюремником Мордору і мав мене туди відіслати. Е, ні, гість, котрий утік із даху, двічі подумає, перш ніж знову зайти у двері. Ні, я ледве чи піднімусь. Але, послухай, Сарумане, востаннє! Може, ти
