Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін
— Була глибока ніч. Ми лежали на вершечку купи наваленого каміння, нічого не було видно. Усе довкола заховали під собою імла та морок, які нагадували велетенську ковдру. Повітря здавалося важким і гарячим, у ньому постійно відлунювали шерехи, скрипи та шепоти різних голосів, які проминали нас. Напевно, то нові сотні гуорнів ішли, щоби допомогти вам під час битви. Згодом десь на півдні гримнув грім, і над Роганом засяяли блискавиці. Ми бачили, як раз у раз виринає з пітьми чорно-білий гірський пік за багато верст звідси, а потому знову зникає. Позаду нас на пагорбах шуміло щось схоже на грім, однак інакше. Часом відлуння котилися цілою долиною... Десь близько опівночі енти зруйнували гаті й пустили всі зібрані води через пробоїну в північній стіні просто на Ісенґард. Гуорнівська темрява відступила, грім стих. Понад західними горами висів Місяць... Ісенґард заполонили чорні скрадливі струмки та водойми. Вони мерехтіли в останніх променях Місяця, розливаючись рівниною. Подеколи вода знаходила собі шлях униз крізь шахту чи крізь яму. Шумувала пухнаста біла піна. Клубами пахкав дим. Де-не-де гримали вибухи та займався вогонь. Один велетенський закрут пари, звиваючись довкола Ортанка, все піднімався й піднімався, доки став схожий на гінкий шпиль, вогненний унизу та освітлений місяцем угорі. Вода дедалі прибувала, аж Ісенґард урешті перетворився на здоровецьку плитку каструлю, в якій клекотало й парувало вариво.
— Минулої ночі ми з півдня бачили хмару диму та пари, коли наблизилися до входу в Нан-Курунір, — сказав Араґорн. — Ми боялися, чи то, бува, не Саруман готує для нас якусь нову магію.
— Не він! — відказав Піпін. — Саруман, мабуть, аж захлинувся й уже не сміятиметься. До ранку — до вчорашнього ранку — вода зайняла всі отвори, й піднявся густий туман. Ми заховалися там, у вартівні, й дуже перелякалися. Озеро почало виходити з берегів і підтоплювати старий тунель, вода швидко піднялася до сходинок. Ми подумали, що спіймались у пастку, як орки в норі, та натрапили на гвинтові сходи на далекому кінці складу, і сходи ті привели нас на верхівку арки. Протискуватися назовні було важкувато, бо коридор був розтрощений і перекритий каменем, який упав поблизу виходу. Ми сиділи високо понад бурхливим паводком і спостерігали за потопленням Ісенґарда. Енти не припиняли наганяти сюди воду, допоки вичахли всі вогні, а всі печери було залито. Тумани поволі зібралися докупи й піднялись угору, ніби велетенська парасоля хмари — на висоту, либонь, із півтори версти. Увечері понад східними пагорбами з'явилася дивовижна веселка, потому захід сонця заступила густа мжичка на схилах пагорбів. Стало дуже тихо. Десь далеко тужливо завило кілька вовків. Уночі енти зупинили приплив води і спрямували Ісен назад у його русло. Так усе і скінчилося.
— Відтоді вода спадає. Гадаю, десь унизу під шахтами є печерні виходи для неї. Якщо Саруман визирає з котрогось із цих вікон, то бачить лише незграбний, жахливий безлад. Ми почувались украй самотньо. Ніде на цілому цьому румовищі не було бодай одного ента для розмови, не було жодних новин. Ми заночували вгорі понад аркою: там було холодно, волого, і ми не спали. Нас не покидало передчуття, що будь-якої миті може щось трапитись. Адже Саруман досі у своїй вежі. Уночі розлігся такий шум, ніби з долини до нас летів вітер. Думаю, саме тоді повернулись енти й гуорни, проте, де вони перебували до того, я не знаю. Ранок був імлистий і вологий, ми спустились униз і роззирнулися, та нікого не побачили. Оце майже все, що я мав розповісти. Зараз тут після всіх катавасій панує спокій. А ще — стало чомусь безпечніше, відколи повернувся Ґандальф. Мені вдалося поспати!
На мить запанувала тиша. Ґімлі ще раз набив люльку.
— Мене цікавить лишень одне, — сказав він, запаливши трут, — Змієязикий. Ти розповів Теоденові, що він зараз зі Саруманом. І як він потрапив до вежі?
— Ой, так, я геть забув про нього, — відповів Піпін. — До сьогоднішнього ранку Змієязикого тут не було. Щойно ми розклали багаття і приготували сякий-такий сніданок, як знову з'явився Деревобородий. Ми почули, як він щось мугикає і гукає нас іззовні... «Я прийшов сюди, тільки щоби глянути, як вам тут ведеться, любі приятелі, — сказав ент, — і щоби повідомити новини. Гуорни повернулись. Усе добре; гай-гай, усе дуже добре! — засміявся він і ляснув себе по боках. — В Ісенґарді вже немає жодного орка, немає жодної сокири! А до кінця дня сюди з півдня надійдуть гості, й декотрих ви будете дуже раді бачити...» Щойно він це договорив, ми почули цокіт копит на дорозі. Кинулися до брами, і я став, пильно вдивляючись удалину, бо майже сподівався побачити Бурлаку та Ґандальфа на чолі армії. Натомість із імли виїхав чоловік на старій змореній шкапі, та й сам він здавався якимось дивним покручем. Нікого іншого не було видно. Коли чоловік нарешті виїхав із імли й несподівано побачив перед собою всі довколишні уламки та румовища, то роззявив рота від подиву, а обличчя його мало не позеленіло. Прибулець був такий збентежений, що спершу навіть не помітив нас. А коли помітив, то скрикнув і спробував завернути коня, щоб утекти. Проте Деревобородий зробив три кроки, випростав довгу руку і вихопив його зі сідла. Шкапа сахнулася від жаху, а покруч гепнувся на землю. Він сказав, що його звуть Ґріма, що
