Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін
На Сарумановому обличчі промайнула тінь, а потому воно смертельно поблідло. Перш ніж він зумів опанувати себе, присутні зауважили за маскою муки духа, охопленого сумнівом, — духа, який не хотів залишатись і водночас боявся покидати свій прихисток. Якусь секунду він вагався, й ніхто не дихав. Потому Саруман озвався, і голос його був різкий та холодний. У ньому боролися гордість і ненависть.
— Чи спущуся я? — передражнив він Ґандальфа. — Невже беззбройний спускається, щоби поговорити з розбійниками, котрі приперлися до його дверей? Я і тут добре вас чую. Я не дурень і не довіряю тобі, Ґандальфе. Вони не стоять відкрито на моїх сходах, але я певен, що ті дикі лісові демони вештаються поблизу, чекаючи твого наказу.
— Зрадники завжди недовірливі, — стомлено відповів Ґандальф. — Однак не варто боятися за свою шкуру. Я не хочу тебе вбивати чи завдавати тобі шкоди, про що ти знав би, якби справді розумів мене. Натомість я маю владу, щоби тебе захистити. Даю тобі останній шанс. Можеш покинути Ортанк — вільним, якщо захочеш.
— Звучить чудово, — вишкірився Саруман. — Цілком у дусі Ґандальфа Сірого: так милосердно, так щиро і приязно. Не сумніваюся, що в Ортанку тобі буде зручно, а мій відхід не дасть нічого, крім вигоди. Та чому би то я мав іти звідсіля? І що ти маєш на увазі, кажучи «вільним»? Гадаю, для цього ти висунеш певні умови?
— Причини, щоби піти звідси, ти бачиш із вікна, — відказав Ґандальф. — Інші теж, либонь, спадуть тобі на гадку. Слуги твої розбиті й розкидані деінде; сусідів ти перетворив на своїх ворогів, а свого нового пана обдурив чи принаймні спробував обдурити. Коли він зверне сюди свій погляд, то Червоне Око сповниться люттю. А кажучи «вільним», я і маю на увазі «вільного»: не зв'язаного ланцюгами чи наказом, вільного йти, куди заманеться, навіть... навіть до Мордору, Сарумане, якщо ти цього захочеш. Але спершу ти віддаси мені Ключі від Ортанка і твою патерицю. Вони стануть запорукою твоєї гідної поведінки, а згодом я, можливо, поверну їх тобі, якщо ти ще матимеш із них якийсь зиск.
Саруманове обличчя побуряковіло й перекосилося від гніву, а в його очах запалав червоний вогонь. Він дико зареготав.
— Згодом! — крикнув чарівник, і його голос зірвався на вереск. — Згодом! О, так, напевно, коли ти отримаєш і Ключі від Барад-дŷра, і корони сімох королів, і жезли П'ятьох Чарівників, і придбаєш собі чоботи, на багато розмірів більші за ті, що їх ти носиш зараз. Скромний план. Моєї допомоги тут і справді не потрібно! Я перейматимуся зовсім іншим. Не будь дурнем. Якщо хочеш мати діло зі мною, то забирайся, поки в тебе є нагода, геть і повертайся, коли протверезієш! І позбудься цього наброду, що теліпається в тебе на хвості! Гарного дня!
Він розвернувся й пішов геть із балкону.
— Повернися, Сарумане! — наказав Ґандальф.
На подив присутніх, Саруман повернувся й, ніби його тягнули всупереч його волі, повільно підійшов до залізних поручнів, а тоді, важко дихаючи, перехилився через них. Обличчя його стало зморщкувате і стомлене. Руки, мов кліщами, стискали важку чорну патерицю.
— Я не дозволяв тобі йти, — суворо сказав Ґандальф. — Я ще не закінчив. Ти пошився в дурні, Сарумане, і тепер гідний жалю. Ти ще міг би відвернутися від глупоти й від зла і прислужитися нам. Але обрав залишитися тут і пожинати плоди своїх давніх змов. Що ж, залишайся! Та застерігаю: тобі не поталанить вибратися звідси без зусиль. Хіба би темна рука Сходу випросталась і витягла тебе. Сарумане! — скрикнув Ґандальф, і голос його зріс на силі й на впливі. — Узри-бо, я не Ґандальф Сірий, якого ти зрадив. Я Ґандальф Білий, який постав із мертвих! Тепер ти позбувся кольору, і я викидаю тебе з нашого ордену і з Ради!
Він здійняв руку і повільно проказав спокійним холодним тоном:
— Сарумане, твою патерицю зламано.
Пролунав тріск, і патериця розкололася надвоє в Сарумановій руці, а навершя її впало просто під ноги Ґандальфові.
— Забирайся! — сказав Ґандальф.
Саруман із криком відсахнувся і поповз геть. І тієї самої миті, обертаючись у повітрі, згори впало щось важке та блискуче. Воно ковзнуло повз залізне окуття, щойно Саруман відступив звідти і, мало не влучивши в голову Ґандальфові, гепнуло на сходи, де він стояв. Окуття дзенькнуло й задрижало. Сходи дали тріщину, з якої посипалися сотні мерехтливих іскорок. Але куля була неушкоджена: сфера з темного кришталю, всередині якої пломеніло вогняне серце, скотилася східцями вниз і пострибала до калюжі. Піпін кинувся за нею і спіймав.
— Убивця, шахрай! — закричав Еомер.
Однак Ґандальф був незворушний.
— Ні, цю річ кинув не Саруман, — сказав чарівник, — і, гадаю, він навіть не наказував цього. Вона впала з горішнього вікна. Мабуть, це — вельми невлучний прощальний кидок од пана Змієязикого.
— Він погано поцілив, напевне, тому, що не міг вирішити, кого ненавидить дужче: тебе чи Сарумана, — озвався Араґорн.
— Може, й так, — відказав Ґандальф. — Мало втіхи матимуть ті двоє в товаристві один одного: колотимуться навзаєм словами. Та це — справедливе покарання. Якщо Змієязикому пощастить коли-небудь вийти з Ортанка, то й цього для нього буде забагато, значно більше, ніж він заслужив. Егей, хлопчику мій, я візьму це! І я не просив тебе чіпати її, — скрикнув чарівник, швидко повернувшись і побачивши Піпіна, який піднімався східцями так повільно, мовби ніс важенний тягар. — Я сам подбаю про цю кулю. Гадаю, це не та річ, яку Саруман хотів би викинути.
— Проте в нього можуть знайтися й інші речі для жбурляння, — сказав Ґімлі. — Тож, якщо перемовини завершено, заберімося звідси щонайменше на відстань кинутого каменя!
— Так, перемовини завершено, — відповів Ґандальф. — Ходімо звідсіля.
Вони повернулися спинами до дверей Ортанка й пішли вниз. Вершники радісно привітали короля і салютували Ґандальфові. Саруманові чари розвіялися: роганці збагнули, що він прийшов на поклик і поповз геть, коли його прогнали.
—
