Діти Безмежжя - Олександр Павлович Бердник

Вона йшла по гірській стежині повільно, легко. Ніби пливла. Мимо нагромаджених над головами скель. Мимо багатовікових деодарів, ялин. Мимо бурхливих потоків, які то з’являлись поряд із стежиною, то знову зміїлися десь в ущелинах.

Буревію ввижалося, що вона не звичайна людина, жінка, з якою він тільки що познайомився, що вона невіддільна від усього того, що нині оточує його. Від гір, струмків, дерев і хмар, від великої тиші, яка оновила цей край таємниці. І від нього — Буревія. Ось він іде за нею. І не міг би не йти. Запитував сам себе в серці — чи можна було б тепер робити щось інше, саме тепер, у цю хвилину? Вести корабель, сперечатися з друзями, сидіти в Космошколі, купатися в океані? «Ні, ні, ні», — співало серце. Все те і багато іншого — може бути й не бути. Не одне — так інше. А вона — єдина. Вона — це він. Вона — це подих, плин крові в тілі, промені світла, шелест листя на деревах, чистота білосніжних вершин…

Розум втручався, зупиняв урочисту мелодію серця, іронізував. Зачекай, не поспішай. Негарно, неетично. Побачив гарну дівчину — і одразу закохався, забувши про все. А приїхав же для справи. Забуто не лише Космос, а й те, що він повинен узнати тут.

Він одмахнувся від тих думок. Вони були звичайними, буденними, банальними. До чого тут мудрість і логіка, справи і обов’язок. Мовчи, іди за нею, простягни їй до серця срібну нитку єднання від власного серця. І коли зростуться два серця в одне — путь буде єдиною. Чи Космос, чи Земля, чи горе, чи радість — не матиме ніякого значення. Все у всьому — буде їхнім життям.

Ріона зрідка оглядалась. Ясні блискавиці з чорних очей обпікали Буревія. Дивна тривожна посмішка розквітала на їхніх обличчях і згасала. І знову дівчина пливла вперед, по гірській стежині. А він мовчазно супроводжував її.

Вона зупинилася біля водоспаду. Гімалайські деодари стрімко піднялися в небо, створюючи подобу казкового палацу. В просвітах між ними біліли високі вершини, вгорі палац прикривало куполом небо — темно-блакитне, спокійне. Водоспад натягнув прозорі ниті між скелями, невидимий музикант торкався тих струн пальцями, грав ледь чутну, чарівливу мелодію вічності.

Ріона схилилася, почала збирати сухі гілочки. Він зрозумів її без слів, почав допомагати. Скоро вони назбирали цілу гору хмизу. Дівчина вказала місце біля самого водоспаду. Буревій склав багаття і запалив.

Вогонь весело заскакав по сухому гіллі. Вони сіли на широкі плескаті каміння. їх розділяло багаття. Вони дивилися в огонь, зрідка одне на одного — і знову зливалися з сутністю полум’яної стихії.

Полум’я підіймалося вище і вище. Міріади веселих торжествуючих іскор плавно, стрімко здіймалися на потоці могутнього вогню вгору і з’єднувалися з простором. Буревій дивився на їх політ, і душа його переносилася в царство предковічних легенд і казок.

Він підклав кілька товстих віток кедра в багаття. Глянув па неї. Тихо сказав:

— Мені здається, це вже було… Вогонь, гори, і ми, і тиша…

— Було, — ніби луна, відгукнулася Ріона.

— Коли? — з надією запитав Буревій.

— Завжди…

«Завжди», — засміялося щось в серці Буревія. «Завжди», — палахкотіло урочисто полум’я. «Завжди», — дзвеніли струни водоспаду.

І знову тиша. Тріск іскор, що міріадами плинуть у тривожне небо.

Вона зітхнула Пригладила волосся на скронях, відкинула за спину важку косу. Міцно сплела пальці рук, сперлася на них підборіддям.

— Слухайте… Хай буде наша розмова казкою. Не треба аналізу. Не треба суперечок. Шукайте розгадки в серці, шукайте її в спогадах, в легендах, у майбутньому… Політ ракет, гримотіння машин, ефемерна потужність всієї технічної цивілізації хай стане зрозумілою поряд з польотом думки — вінця всього буття. Все те, попереднє, чим ми пишаємось, лише перші дитячі незграбні кроки гіганта, який пробуджується, який не знає ще своєї сили.

Так зернина, доки вона не проросла, здається нікчемною поряд з важкими скелями, речами, машинами, людьми, далекими світами. Але ж та зернина, якщо їй дати простір, може перебудувати світ. Заколосяться масиви хлібів, зашумлять густі ліси, мільярди людей одержать їжу і вбрання, будівлі і машини, папір для книг і музичні інструменти для висловлення гармонії.

Так було і є досі з думкою. Хоч думка завжди була ведучою в еволюції, її не помічали. Більше звертали увагу на зовнішні вияви, не помічаючи, що то лише грубі вбрання думки. Чи стілець, чи ракета, чи мелодія, чи пісня, чи хліб, чи прекрасна іграшка для дитини — все це творчість вогняної думки. А наші руки, машини, інструменти і вся гігантська споруда суспільства — лише зброя людської думки, якою вона перебудовує світ.

Але вже тисячоліття тому знаходилися люди, які розуміли, задумувалися над суттю думки. З’являлися припущення, що енергія думки передається в просторі, що вона може конденсуватися, концентруватися, розсіюватися, що вона незнищенна, як все в Космосі.

Але я захопилася. Пробачте, друже. Це вже філософія. Про це ми поговоримо потім. А тепер — ближче до основного. Вам не раз доводилося чути, читати, що в хвилини небезпеки або смерті людина особливо думає про близьких. І дуже часто цим близьким з’являється постать того, хто вмирає або страждає. Спочатку наука не сприймала серйозно таких повідомлень. Вважали їх забобонами, містичними побрехеньками. Але час ішов. Накопичувались факти. Про це заговорили люди, яких не можна було запідозрити в обмані чи містиці. І тоді наука несміливо повернула своє обличчя до явищ метасвідомості, або парапсихології.

— Я знаю про все це. Читав, — тихо сказав Буревій. — Та не вважав це серйозним. Але Багрян — ваш керівник… а тепер ви — відкриваєте переді мною новий, не відомий досі світ. І я відчуваю, що він реальний, такий же, як і той,