Діти Безмежжя - Олександр Павлович Бердник

Тільки що Земля була внизу, вона здавалася грандіозною кулею, оповитою зеленкуватим ореолом, і раптом за якусь мить опинилася вгорі. А Буревій вже побачив себе серед місячного пейзажу.

Зубчаті гори. Тіні. Хаотичні нагромадження скель.

Над серцем майнув крилом жах: тут нема повітря, він без скафандра, зараз замерзне, задихнеться. І одразу ж Буревій радісно засміявся. Не треба нічого: ні скафандрів, ні повітря. Він всемогутній, всепроникаючий, всюдисущий.

Ось вежа Космоцентру. Незначним зусиллям волі Буревій проник усередину. Опинився в центральному залі. Там якраз відбувалась нарада космонавтів. Про щось говорив Вогневик.

Буревія побачили. Залунали привітальні вигуки. Руде волосся Вогневика замайоріло від задоволення.

— Ага. Вернувся, зрадник. Не витримав містики? Звідки ти? Яким рейсом?

— Це не я, — замогильним голосом відповів Буревій. — Це мій привид. Обережно, не наближайтесь.

— Не валяй дурня! — весело закричали друзі, кидаючись до нього, простягаючи руки.

Але руки їхні вільно проходили крізь пружну просторову плівку «психодвійника». Залунали вигуки здивування. Буревій сміявся.

— Ага! Злякалися!

— Поясни ж, будь ласка, — не стримався Вогневик. — Що це за фокуси? Де ж тоді ти, якщо тут твій привид?

— На Землі. В Інституті. Що, здорово?

— А не брешеш? — простодушно закричали космонавти.

— Клянусь парсеком!

— Оце так! — хотів ударити Вогневик Буревія по плечі. Але рука його прорізала «психодвійника» і ляпнула себе по стегну. Космонавти зареготали. Вогневик конфузливо почухався.

Так закінчився космічний експеримент Буревія. Друзі щиро бажали йому успіхів, обіцяли підтримку, прохали об’єднати сили «космачів» і «психів», як ризиковано вони назвали працівників Інституту Думки.

Минали дні, місяці. Незабаром настане час, коли почнуться польоти до планет. А потім до інших зірок. До зірок! Це неймовірно. Але факт. Багрян вірить, що ще за життя Буревія і Ріони вони зможуть «махнути» до інших галактик.

Думки Буревія збурилися, майнули врозтіч. Серце відчуло її наближення. її. Він уже не думав про неї як про Ріону — працівника Інституту, соратника спільної справи. Це була просто вона. Вона. І не треба нічого…

Ось вона наближається, як і завжди, нечутною, плавною ходою. Ніби випереджаючи обличчя, летять попереду двоє зірок-очей. Простягаються назустріч йому руки, як промені. Він бере їх в долоні, з серця в серце посилає радість свою. І обоє сідають, як завжди. Мовчазно. Тихо.

Вона обіцяла розповісти щось цікаве. Вона говорила, що це її таємниця. Буревій знає, що її таємниця така ж прекрасна, як і вона. Інакше й бути не може.

Він розпалює багаття. Вогонь виривається на волю, освітлює зачаровані лиця. Буревій дивиться на дівчину, жде.

«Говори, говори… Дай моєму серцю відчути твою таємницю, Ріоно…»

Тривожна, дивна розмова. Легка, несподівана, радісна.

— Друже, прийшов час. Я відкрию свою таємницю.

— Я давно жду, Ріоно.

— Ти знаєш, що незабаром найвідповідальніші польоти?

— Так, друже.

— Ти знаєш, Буревію, що потрібно перед вирішальною битвою?

— Загартувати крицю. Випробувати мечі.

— Дякую тобі, — радісно всміхнулася дівчина. — Ти сказав ясніше ясного. Саме так. Загартувати крицю. Вогнем. Коли бажають щось здійснити, то вирішальна проба повинна переважати навіть здійснення!

— Я не зовсім розумію.

— Я поясню. Ти читав про гіпотезу індуса Матакрішни?

— Ні. Про що це?

— Про походження Сонця. Про його будову.

— Не траплялось.

— Тоді я розповім.

— Це стосується таємниці?

Ріона мовчки хитнула головою. Затихла на кілька хвилин, вдивляючись у полум’я, ніби заряджаючи вогняною енергією свою свідомість. Потім звела погляд на Буревія. Тихо почала говорити:

— Матакрішна говорить так: чому ми дивимось на Сонце та інші зірки так, як далекі предки? Вони припустили в своїх гіпотезах перше, що спало їм на думку: Сонце і зірки — великі кулі газу. Що вони кулі — це видно одразу. Що газу — показує спектроскоп і всякі інші прилади. А далі? Далі тільки домисли, припущення, натяжки, до яких пристосовують математичні розрахунки моделей — термоядерних, гравітаційних, нейтринних і всяких інших. А чому б, говорить Матакрішна, не подумати про Сонце і зірки з інших позицій? Ці думки не нові, вони в казкових формах висловлювались раніше.

Сучасна наука стверджує припущення двадцятого віку, що Сонце і зірки — це саморегулюючі термоядерні системи, в яких відбувається процес синтезу легких елементів у більш важкі, — наприклад, водню в гелій і так далі, — з виділенням певної енергії. Цю гіпотезу законсервували, поставили на вітрину науки, розмалювали і прийняли як догму. Але дійсність може бути зовсім іншою, ніж наші схеми.

Матакрішна говорить так: чому б не припустити, що зірки не природні утвори. Справді, як природно може утворитися зірка-сонце? Чому? З праматерії можуть і утворюються первісні глобули-планети. Вони формуються в системи. В центрі буде наймасивніша планета, скажімо, така, як Юпітер. Система існує, розвивається. Вона не має яскравої центральної зірки. Така зірка і не може виникнути природно. Бо, дійшовши до стану термоядерної реакції, планета вибухне. А якщо процес реакції буде локальний, випадковий, то він приведе лише до місцевого вибуху, до землетрусу, до катаклізму. Якщо в надрах планети накопичилося досить сировини — водень, дейтерій чи інші легкі елементи, — то неминучий гігантський