Діти Безмежжя - Олександр Павлович Бердник

— Значить, ви сприйняли мене? — недовірливо запитав Буревій. — На такій відстані?

— Відстань у телепатії не має ніякого значення, — спокійно заперечив Багрян. — Тут вступає в дію інша закономірність, ніж при передачах радіо і гравіопроменів. Притримайте цікавість до Землі. Там дізнаєтесь про все. Тим більше, що я… А втім, дозвольте закінчити?

— Прошу вас! Я не можу стриматись.

— Не дивно. Якщо я помчав на край системи, то можна уявити, наскільки це важливо.

— Що важливо?

— Те, що сталося. Ми виявили одразу двох — вас і ще одного… одну…

— Кого двох?

— «Психодвійників». Індивідуумів, психічний резонатор яких вібрує в одній частоті. Дозвольте коротко. Працівник, про якого я казав, — жінка. Дівчинка, зовсім молода дівчинка. Ви вже знаєте її ім’я. Ріона. Вона в нас недавно. Колосальні здібності. Тільки трохи недисциплінована. Розхристана, як кажуть. Саме вона сприйняла ваш заклик.

— Ніякого заклику я не робив, — зніяковів Буревій. — Просто внутрішньо прощався з Землею.

— От-от, — засміявся Багрян. — Це якраз і є наш метод — внутрішнє звертання. І вона — Ріона — сприйняла ваше внутрішнє звертання. Якраз був черговий дослід. Пощастило навіть дещо записати, трансформоване через апаратуру… Та ви самі побачите.

— Дозвольте… А як же я? Чому я спіймав, чи то пак побачив її видіння там, на Плутоні?

— А то вже складніше, — радісно потер долоні Багрян. — То вища ступінь. Концентрація енергії, створення спеціального… Е-е, зачекайте. Я вам відкриваю наші секрети, а ще не запитав основного.

— Що ж? Говоріть, я страшенно заінтригований.

— Ми вирішили забрати вас.

— Мене? Куди?

— До себе. З Космоцентру.

— Ну що ви? — засміявся Буревій. — Мене забрати від Космосу? Це нереально…

— Навпаки, — сердито махнув рукою Багрян. — Навпаки. Не забрати від Космосу, а дати вам Космос по-справжньому. Вже півжиття я воюю з техніцистами-ученими, доводячи їм, що Безмежність не можна завоювати ракетами…

— Дивлячись якими ракетами, — зауважив Буревій ревниво. — Квантові ракети не мають межі для проникнення в Світобудову…

— Дурниці. Квантові, понадквантові, мезонні, фотонні — всім їм одна ціна. Тягти у простір мільйони тонн речовини, посилати людей на страшенний ризик, ждати їх через тисячі і мільйони років, враховуючи парадокс часу. Не годиться. Не кажучи про те, що ви ніколи ракетою не перескочите квантову межу — швидкість променя.

— Прийде час — перескочимо! — заперечив Буревій. — Кожна межа умовна.

— Ха-ха! — підхопив весело Багрян. — Ось ми й руйнуємо вашу межу. І не колись, а сьогодні. Тільки на принципово іншій основі.

— Думка?

— Так, думка. Тільки не зрозумійте примітивно. Я кажу не про зв’язок між космонавтами або з іншими розумними Братами з Допомогою парапсихологічних явищ. Я кажу про подорож між планетами, між зорями, про вивчення інших світів, систем, галактик. Нема межі для вивчення світу з допомогою думки. «Чому?» — запитаєте ви. Тому, що швидкість розповсюдження думки — миттєва. Вона не вкладається у просторово-часові аспекти. Вона вміщує їх у себе. Ви розумієте? Посилаючи мандрівників у Безмежжя, скажімо, до іншої галактики, ми не будемо ждати їх через мільйони років, а через кілька хвилин, годин чи секунд. Та, власне, вони нікуди й не літатимуть.

— Нічого не розумію, — знизав плечима Буревій. — І літатимуть — і не літатимуть…

— Діалектичне протиріччя, — усміхнувся Багрян, кумедно поворушивши кудлатими бровами. — Чудовий горішок. Але ви не відповіли — підете до нас? Можу сказати вам відверто, таких, як ви, па Землі десятки — не більше. Та й тих ми не знаємо. Ваш перехід до нашого Інституту підніме дослідження на небачену висоту. Ви навіть не можете уявити, які перспективи відкриються перед наукою.

— Так дозвольте ж узнати все як слід, — сміявся Буревій. — Перед таким натиском не втримаєшся. Якщо це не забере від мене Космос, якщо це… Коротше, я приїду до вас, а там поговоримо.

— Ну от і добре. Лягайте відпочивайте. А то ми вас одразу від непритомності — до надкосмічних проблем.

— Найкращі ліки, — заперечив космонавт. — До речі, вам теж пора в крісло. Я бачу за бортом Місяць. Станція!

Усе позаду: радість товаришів у Космоцентрі, торжества на базі кораблів, серед службовців, учнів космошкіл, селенологів, садоводів оранжерей і безлічі інших посланців Землі на Місяці. Позаду виступи по радіо і телебаченню, сотні інтерв’ю кореспондентам, журналістам, ученим. Буревій знову на Землі. Рейсова ракета принесла його на рідну планету. Потужний вертоліт прямує на південь. Він тримає курс на Гімалаї. Там у квітучій долині, на висоті біля трьох кілометрів розташовано Інститут Думки. Туди пролягає шлях Буревія.

Згадуються прощальні слова друзів. У них звучать жаль, гумор і щире почуття.

— Дивися — не зраджуй нас, космачів.

— Обплутають тебе всякими телепатіями, як мотузками, пропадеш, Космосу божого не побачиш!

— А коли що путнє — давай помагай. Може, спільною упряжкою рвонемо в Космос!

«Смішні, любі мої! Я розумію ваші почуття. Сам пережив те ж саме. І ніколи не посмію навіть думати про те, щоб відсахнутися від космічних польотів. Невідомий, таємничий порив несе мене в нову путь. Там я відчуваю нові обрії, які лише маячать перед людством. І коли мої сили потрібні Землі — хай вона візьме їх».

Внизу пливуть грандіозні гряди найвищих гір. В’ються могутні білосніжні хребти, клубочаться хмари, ховаючи в глибоких ущелинах віковічні таємниці. Вертоліт пірнає в білий морок, пробиває його. По схилах