Діти Безмежжя - Олександр Павлович Бердник
Хто це? Ну, звичайно, Вогневик! Звідки він? Як? На Плутоні? Тільки тут не Плутон… Він без скафандра, навколо стіни невеликої каюти, за широкою спиною Вогневика оптичний отвір. І за ним — розсипи великих зірок. Він у каюті корабля. Він у польоті. Але чому ж він нічого не знає?
Вогневик сміється. Його оранжеве волосся смішно майорить над високим масивним чолом, ніби полум’я. Прозорі очі м’яко обнімають обличчя Буревія. І чути грубуваті слова — Вогневик завжди приховує ніжність під удаваною грубуватістю.
— Проспав. Все проспав. Ех ти, ледащо. А тепер очуняв — і дивуєшся. А нам з тобою скільки мороки. Шукати його серед снігів Плутонових. Витягати. Нести. Думаєш, легко?
Буревій, зовсім отямившись, радісно посміхається. Підводиться:
— А ти все такий же… Бугай рудий. Ніякої етики.
І раптом, згадавши, де він був недавно, злякано кинувся до товариша, стиснув, ніби кліщами, руку:
— Послухай, Вогневик. Мене ви взяли, а записи… На пульті, в кораблі?..
— Взяли, взяли, — заспокоїв його Вогневик. — Що ж ти думаєш, ми тільки по тебе летіли? Не велика цяця, нам експериментальні дані потрібніші!
— Не жартуй! Я серйозно.
— Ну-ну. Я теж серйозно, — обняв товариша Вогневик. — Заспокойся, ми все зробили. І дослідили пошкодження, і виміряли радіацію, і взяли твої проби…
— А статую… статую Невідомого ви бачили?
— Та все бачили! — замахав руками Вогневик. — Сфотографували, змалювали. Заспокойся. Ось тільки з тобою було щось не гаразд. Спав двісті з гаком годин. Ми боялися, що так і будеш спати. Транс. Скоро Земля. Отже, все гаразд. Всі нещастя позаду. Незабаром — Космоцентр. Нові кораблі. Там такі конструкції готуються — волосся сторч стає…
— Твоє й так завжди сторч стоїть, — засміявся Буревій. — Ти краще скажи, як ви мене розшукали? Хто повідомив?
— Хто? — здивувався Вогневик. — Ти сам…
— Я?
— А хто ж іще?
— Як?
— А це вже тобі краще знати. Тут я нічого не розумію. Суцільна містика. Прискакали до Космоцентру посланці з Інституту Думки. Ваш Буревій, кажуть, на Плутоні. Негайно посилайте квантовий корабель туди. Ми засумнівалися. Вони продемонстрували запис. Відеоплівка. Там записано твоє видіння… серед скель Плутонових. Всякі там сентиментальні думки… Ну, а далі — ти знаєш. Ми рвонули в Космос. І забрали тебе.
Буревій зачудовано вислухав товариша, перебив:
— Неймовірно. Я теж бачив такі дива, що ніколи не повірив би, якби хтось розповів. Раптом серед криги, серед скель — жінка… привид.
— Не привид, — пролунав іронічний голос за спиною Вогневика, — а мій молодий асистент, працівник Інституту Думки Ріона. Чудова дівчина. Абсолютно жива, не має нічого спільного з привидами.
— О, — жваво відсунувся вбік Вогневик. — Шановний академік тобі все пояснить. Керівник Інституту Думки Багрян. Сам побажав полетіти по тебе…
— По мене? — здивувався Буревій. — Навіщо? Чим я заслужив?
— Заслужив, заслужив, — махнув рукою Багрян.
Він обійшов вайлуватого Вогневика, присів на ліжку біля Буревія, пильно глянув йому в очі. Космонавт відчув аж біля серця пронизливий погляд ученого. Звідки в нього така сила? Адже нічого особливого у зовнішності. Невисокий, повний. Кругле обличчя. Кудлаті брови. Тільки очі трохи дивні. Глибокі криниці, в яких — безодня. Дивна, дуже дивна людина.
— Ну, я пішов, — засопів Вогневик, чомусь раптом заспішивши. — Треба готуватись до фінішу. А ви тут говоріть.
Він вийшов з каюти, насилу протиснувшись у люк.
— Говоріть, говоріть же, — озвався заінтригований Буревій. — Чим я зацікавив вас? Навіщо Інституту Думки космонавти?
— По-перше, — знизав плечима Багрян, — навіть дитина могла б зрозуміти, що експерименти з передачею думки краще ставити в космічних масштабах. По-друге…
— Зачекайте, зачекайте! — скрикнув космонавт. — Тепер я починаю розуміти! Телепатія, парапсихологія! Видіння, яке я бачив, — сигнал з Землі?
— Все правильно, — ледь помітно кивнув Багрян. — Заспокойтесь. Для вас тут нічого дивного нема. Вже давно йде суперечка між Космоцентром і Інститутом Думки. Вони кажуть — кванти підкорять простір. А ми сказали — думка! Ви пам’ятаєте дискусію?
— Пам’ятаю… Здається, — пробурмотів Буревій. — Це було давно. Років сім тому. Я серйозно не сприйняв ту суперечку.
— Тим гірше, — скептично заперечив Багрян. — Смішно те, що найкращі докази в нашу користь дав космонавт.
— Хто?
— Ви.
— Я?
— Еге ж, ви! Тільки завдяки нашим експериментам врятовані, здобуто цінні відомості про Плутон, отримано безцінні дані по міжпланетному зв’язку в принципово нових аспектах.
— Зачекайте, — спантеличено сказав Буревій. — Я ще не все розумію. Хай ви пробуєте спілкуватись на відстані, хай у вас це виходить. Але я? Не розумію. Домовленості між вами і мною не було, я був за шість мільярдів кілометрів від Землі!
— Ну то й що? — ласкаво підхопив Багрян.
— Неймовірно.
— Але факт. Факту не заперечиш.
— Розкажіть же мені.
— Охоче. Ви, напевне, чули, читали, що деякі люди часто відчували стан і навіть слова інших, близьких їм людей — особливо коли останні знаходились при смерті…
— Дещо читав. Але сприймав за випадковість.
— Ніякої випадковості нема. Все закономірно. В хвилини відчаю конденсується колосальна психічна енергія. Вона могутнім розрядом випромінюється в простір. По закону магніту, тотожності — цей розряд сприймається психічно близьким суб’єктом.
