Усі птахи в небі (ЛП) - Чарлі Джейн Андерс

— Я використала свою звукову викрутку.

— Насправді ні. Що ти робила?

— Я змінила полярність потоку нейтронів.

— Зупиніть Доктора Хто, який відповідає за вас! Скажіть мені правду!

— Це був деякий хитрий виверт, — сказала Патриція, продовжуючи дражнити Аню далі.

Галас був дійсно лікуючим засобом після досвіду смерті. Утримуючи напій у обох руках і даючи йому можливість зморщувати небо рота і горло, Лоуренс відчував духовну спорідненість з Бушмілсом.

Прия також, здавалося, майже повернулася до нормального стану, як тільки випила пару чарок горілки і почула звукову композицію до вибухових робіт — Cum On Feel The Noize. — Вона почала танцювати на табуреті і розповідати анекдоти про хеві-метал і волосся на тілі. Лоуренс переконався, що випивку зараз принесуть, і Прия отримає рекомендовану дозу. Що б вона не відчувала протягом перебування за межами нашого Всесвіту, горілка, здається, вимивала це з її розуму, і, можливо, якщо їм пощастить, цей вечір вона відчуватиме, як дивно розмитий час, коли прокинеться з похміллям. Як стратегія для зриву короткочасних спогадів це не здавалося поганим засобом.

Усі обіймали Патрицію, купували їй напої і сміялися над своїми страхами, ніби були заздалегідь впевнені, що вона витягне їх з товстої неприємності. Коли Патриція пішла до дамської кімнати, Сугата нахилився і сказав Лоуренсові:

— Серйозно, де ти її знайшов? Вона надзвичайна. І нагадує найдивнішого генія, якого я коли-небудь зустрічав, а це дещо важить. — Танаа та Аня підтримали його зацікавленість. Але Лоуренс зауважив, що жоден із його друзів не дивиться на Патрицію прямо, і продовжують розмовляти скоріше не з нею, а про неї. Ці люди ненавиділи забобони, але ставилися до його подружки з деякою долею обережності.

Патриція спостерігала, за Приєю, як яструб, і часом торкалася її рукою, ніби її дотик володів цілющими властивостями. Напевно так і було. Вона не дуже не звертала уваги на решту, навіть на Лоуренса. Патриція могла бути антисоціальною, коли бродила під ранок, розмовляючи з пацюками, але вона мала необмежену лагідність для людей, коли їм це було потрібно. Чорне волосся Патриції розсипалося по спині, і її обличчя сяяло як маяк — що відповідало її натхненню.

Лоуренс у якийсь момент подумав, скільки ще його секретів Патриція знає, і почувся вільніше. Він відчув дивовижну гордість, що знайшов когось, кому міг так довіритися. І що він легко вибрався з ситуації, навіть якщо це було в основному випадково.

Він повів її додому, воюючи з потребою обіймати її через кожні кілька кроків. Вона сміялася і трясла головою.

— Боже, це було неприємно протягом декількох хвилин, — сказала вона. — Ваш друг загубився. Плюс чудо, що вона не збурила незвичайними гравітаційними ефектами простір, в якому знаходилася.

— Цікаво скільки речей у нашому світі є лише тінями речей в інших місцях, — сказав Лоуренс, формуючи деяку думку, поки говорив. — Я маю на увазі, ми завжди підозрювали, що тяжіння настільки слабе в нашому світі, тому що більша частина його знаходиться в іншому вимірі. Але що ще? Світло? Час? Деякі наші емоції? Я маю на увазі, чим довше я живу, тим більше я відчуваю, що все, що я бачу і відчуваю, схоже на відстеження контурів справжніх речей, які поза нашим сприйняттям.

— Як печера Платона, — сказала Патриція.

— Як печера Платона, — погодився Лоуренс.

— Не знаю, — сказала Патриція. — Я думаю, ми зараз дорослі. Можна стверджувати що ми відчуваємо речі інакше, ніж коли були дітьми, тому що ми наростили так багато шрамової тканини, що наші почуття задушилися. Я думаю, що це, напевно, потрібно. Я маю на увазі, що малі діти не повинні приймати рішення, не маючи досвіду. Можливо, ви не зможете скласти свій розум докупи, якщо будете відчувати занадто багато. Розумієш?

Але насправді Лоуренс у даний момент мав відчуття та емоції яскравіші, ніж з тих пір, коли був маленьким. Вогні міста, автомобільні фари та неонові знаки сяяли життям, і він відчував, як його серце розширюється і стискається, і що він пахне вугіллям, що горить десь всередині нього. Він обернувся, щоб подивитися на яскраву, сумну посмішку Патриції.

— Патриціє, — сказав він. — Я дуже ціную твою допомогу. І більше того, я з біса радий, що бачу і знаю тебе. Мені дуже шкода, що я утік від тебе, коли ти розмовляла з кішкою, ще коли ми були дітьми. Я більше ніколи не втікатиму від тебе. Це обіцянка, яку я даю вільно і ясно. Я, ймовірно, не повинен обіцяти тобі чогось подібного, чи не так? Але мені все одно. Дякую тобі за те, що ти мій друг.

— Ти ласкавий, — сказала Патриція. Вони дойшли до дверей її будинку. — Те саме відноситься і до тебе. Мені дуже пощастило, щоб ти був моїм другом. І я ніколи не засумніваюся у тобі.

Вони стояли біля дверей. У якийсь момент їхні руки з'єдналися. І вони просто стояли, дивлячись один на одного, руки в руки.

Усмішка Патриції стала ще гіркішою, як ніби вона знала дещо, чого Лоуренс ще не зрозумів. — Не забудь про те, що ти обіцяв мені, — сказала вона. — Або станеться щось дуже погане. Вибач. — І вона зайшла всередину будинку, стукнувши дверима.