Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

— Не морив, — відказав Мері. — Та енти лише п'ють, а самим питвом ситий не будеш. Напій Деревобородого, може, й поживний, але гобіти потребують чогось істотнішого. Навіть лембас підійде для зміни.

— Ви пили ентівську воду, еге ж? — запитав Леґолас. — Ох, тоді, гадаю, очі не зраджують Ґімлі. Про Фанґорнів напій співають дивні пісні.

— Про той край узагалі розповідають безліч чудернацьких легенд, — сказав Араґорн. — Я сам ніколи не бував там. Ну-бо, розкажіть мені про Фанґорн і про ентів!

— Енти, — мовив Піпін, — енти... ну, енти, вони всі різні. Це — по-перше. Проте очі в них дуже і дуже древні, — він пролепетав іще кілька незрозумілих слів, які зависли в тиші, а тоді продовжив: — Ох, ну, ви вже бачили декого з них іздалеку — чи то пак вони точно вас побачили і повідомили нас, що ви їдете, — і, сподіваюся, побачите ще багатьох, перш ніж поїдете звідсіля. Ви повинні скласти власне уявлення про них.

— Стривайте, стривайте! — озвався Ґімлі. — Ми починаємо історію зі середини. А я хотів би послухати її у правильній послідовності, починаючи з того похмурого дня, коли розпалося наше братство.

— Ти обов'язково її почуєш, якщо є час, — сказав Мері. — Та спершу, коли ви вже поїли, набийте свої люльки й закуріть. І тоді ми бодай на хвилинку уявимо, що все наше товариство безпечно повернулося до Брі чи до Рівендолу.

І він витягнув невелику шкіряну торбинку, повну тютюну.

— У нас його ціла купа, — сказав гобіт, — можете набивати, скільки вам заманеться, коли ми підемо. Сьогодні вранці ми трохи попрацювали, рятуючи тутешнє майно, Піпін і я. Тут плаває стільки всього. Саме Піпін знайшов два барильця, які, гадаю, вимило десь із пивниці чи з комори. Коли ми їх відкрили, то побачили оце — найліпше люлькове зілля, яке тільки можна бажати, причому геть не зіпсуте.

Ґімлі взяв дрібку, потер між долонями й понюхав.

— На дотик нічогеньке і пахне добре, — сказав він.

— Воно і є добре! — відказав Мері. — Любий мій Ґімлі, це ж бо Довгодільський лист! На барильцях були фірмові знаки Сурмача, — я бачив їх так само виразно, як бачу тебе. Хтозна, як воно сюди потрапило. Напевне, листя привезли для особистого вжитку Сарумана. Мені й на гадку не спадало, що наш тютюн завозять аж так далеко. Та зараз він буде нам дуже до речі!

— Був би до речі, — похнюпився ґном, — якби я мав люльку, щоби ним скористатися. На жаль, свою я загубив десь у Морії чи ще й раніше. Серед вашої здобичі не знайдеться, бува, люльки?

— Ні, боюся, що ні, — відповів Мері. — Ми не знайшли жодної, навіть тут, у вартівнях. Саруман, здається, приберігав цю розкіш винятково для себе. Та, по-моєму, йти і стукати у двері Ортанка, випрошуючи в нього люльку, — марна річ! Доведеться нам ділитися люльками, як роблять у скрутну годину щирі друзі.

— Секунду! — озвався Піпін.

Устромивши руку за горловину камізельки, він витяг звідти невеликий м'який гаманець на шворці:

— Я беріг коло серця цей скарб чи навіть два, такі самі безцінні для мене, як Перстень. Ось перший — моя стара дерев'яна люлька. А ось і другий — ніким не вживана. Довгенько я носив їх, хоч і не знаю навіщо. Насправді, відколи закінчився мій власний тютюн, я вже й не вірив, що нам пощастить надибати його під час цієї мандрівки. А тепер-от мої люльки нарешті знадобилися.

Він узяв маленьку люльку зі сплюснутим чубуком і вручив її Ґімлі.

— Ти вже не гніваєшся на мене? — запитав.

— Не гніваюся! — радісно скрикнув Ґімлі. — О, найшляхетніший із гобітів, тепер я твій довічний боржник.

— Ну, а я вийду знову на свіже повітря, щоби поглянути, як поводяться вітер і небо! — мовив Леґолас.

— Ми підемо з тобою, — додав Араґорн.

Вони вийшли назовні й умостилися на купі каміння біля проходу. Їм видно було майже цілу долину внизу, бо тумани піднялись і легенький вітер відносив їхні пасма геть.

— А зараз бодай на часинку розвіймося! — знову подав голос Араґорн. — Посідаймо на краю руїни і побесідуймо, як каже Ґандальф, — доки він сам залагоджує свої справи деінде. Я так утомився, як нечасто втомлювався досі.

Він загорнувся в сірий плащ, заховавши під ним кольчугу, і випростав ноги. Потому відкинувся на спину і випустив тоненьку цівку диму.

— Гляньте! — сказав Піпін. — Блукач Бурлака повернувся!

— А він і не зникав ніколи, — відповів Араґорн. — Я і Бурлака, і Дунадан, я належу водночас і Ґондору, й Півночі.

Якусь часину вони курили мовчки, вгорі світило сонце, посилаючи в долину скісні промені з-поза високих білих хмарин на заході. Леґолас лежав непорушно і незмигно дивився на сонце та небо, тихенько наспівуючи. Нарешті він сів.

— Ну ж бо! — сказав ельф. — Час збігає, тумани відступають чи й узагалі відступили би, якби ви, дивний народе, не огортали себе хмарами диму. Що там із вашою історією?

— Ну, моя історія розпочалася, коли я прокинувся в темряві й з'ясував, що лежу, зв'язаний по руках і ногах, в орківському таборі, — відказав Піпін. — Цікаво, який сьогодні день?

— П'яте березня. За ширським літочисленням, — уточнив Араґорн.

Піпін щось порахував на пальцях.

— Відтоді проминуло тільки дев'ять днів![2] — здивувався вголос гобіт. — А здається, ніби нас упіймали рік тому. Зрештою, хоча половина того часу скидалася на поганий сон, ми пережили три особливо жахливі дні. Мері виправить мене, якщо забуду щось важливе, — в деталі я, проте, не вдаватимуся. Розумієте: батоги, бруд, сморід і все таке — цього навіть згадувати не варто.

Далі Піпін занурився в розповідь про останній Боромирів бій і про орківський марш від Емин-Муїлу до Лісу. А слухачі кивали, коли його слова у певних місцях збігалися з їхніми власними здогадами.

— Ось кілька ваших загублених скарбів, — сказав Араґорн. — Ви зрадієте, що вони повернулися.

Він розстебнув пояс попід плащем і витяг із-за нього два