Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін
— Ти ба! — радо вигукнув Мері. — Я вже й не сподівався їх побачити! Своїм я позначив кількох орків, але Уґлук забрав ножі. Він так люто дивився! Я було подумав, що той орк мене заріже, та він пожбурив ножі геть, наче вони обпекли його.
— А ось і твоя брошка, Піпіне, — сказав Араґорн. — Я тримав її у безпечному місці, бо це — дуже коштовна річ.
— Знаю, — відказав Піпін. — Мені було дуже прикро розлучатися з нею, та що ще я міг удіяти?
— Нічого, — відповів Араґорн. — Скарб, якого ти не можеш позбутись у скрутну хвилину, сковує гірше за кайдани. Ти вчинив правильно.
— Розрізати пута на зап'ястках — оце було хвацько! — похвалив Ґімлі. — Звісно, без фортуни не обійшлось, але ти, сказати б, ухопився за свій шанс обома руками.
— І загадав нам нічогеньку загадку, — докинув Леґолас. — Я подумав, що в тебе виросли крила!
— На жаль, ні, — відповів Піпін. — Адже ви ще не знаєте про Ґрішнаха.
Гобіта пересмикнуло, й він замовк, передавши Мері розповідь про останні жахливі миті: про огидні лапи, про гарячий подих і про страхітливу силу волохатих Ґрішнахових рук.
— Ця історія з барад-дŷрськими, або, як їх іще називають, луґбурцькими орками, вкрай мене тривожить, — сказав Араґорн. — Темному Володареві відомо вже надто багато, і його прислужникам — також; а Ґрішнах, вочевидь, після тієї сутички послав за Ріку вістового. Червоне Око стежитиме за Ісенґардом. Але Саруман так чи так опинився між двох вогнів, що їх сам і розпалив.
— Атож, хоч би хто тепер виграв, його долі таки не позаздриш, — погодився Мері. — Усі Саруманові задуми пішли шкереберть, коли його орки ступили на землю Рогану.
— Ми мимохідь бачили старого негідника, чи принаймні на це натякає Ґандальф, — сказав Ґімлі. — На краю Лісу.
— Коли то було? — запитав Піпін.
— П'ять ночей тому, — відповів Араґорн.
— Цікаво-цікаво, — сказав Мері, — п'ять ночей тому... Ось ми й дісталися до тієї частини історії, про яку ви геть нічого не знаєте. Ми зустріли Деревобородого вранці після тієї битви, а вночі були вже у Джерельній Залі — в одній із його ентівських осель. Наступного ранку подалися на Ентівське Віче — зібрання ентів себто, а також найдивніше видовище з усіх, які мені доводилося бачити на своєму віку. Воно тривало цілий день і ще наступний, а ми ночували з ентом на ім'я Спритнодрев. Пізно пополудні на третій день віча енти зненацька засурмили збір. То було щось надзвичайне. Ліс завмер у такому напруженні, мовби всередині нього визрівала буря, а потому вибухнув — цілий і відразу. От би ви почули похідну пісню ентів!
— Якби Саруман почув її, то вже був би за сотні миль звідсіля, навіть якщо для цього йому довелося би бігти на своїх двох, — сказав Піпін. —
Хоч Ісенґард — це сильний гарт, це кості й камені століть,
Йдемо, йдемо ми на війну — розбити кам'яну стіну!
Пісня ця значно довша. У ній мало слів, зате багато звуків, які нагадують музику ріжків і барабанів. Було чудово. Та доки я дістався сюди, то думав, що це — лише похідна мелодія і крапка, звичайна собі пісня... Тепер я все розумію набагато краще.
— З настанням ночі ми спустилися з останнього хребта до Нан-Куруніру, — провадив далі Мері. — Тоді в мене вперше виникло враження, ніби сам Ліс крокує за нами. Я подумав, що бачу ентівський сон, але Піпін теж помітив щось таке. Ми обоє злякалися, бо все з'ясувалося тільки згодом... То були гуорни — так принаймні енти називають їх «короткою мовою». Деревобородий мало розповів про них, але, якщо я правильно зрозумів, це — теж енти, котрі майже перетворилися на дерева, щонайменше на вигляд. Вони мовчки стоять у різних закутках лісу чи на узліссях і безперервно стежать за деревами: глибоко в найтемніших улоговинах їх, думаю, є не одна сотня... Гуорни надзвичайно сильні й, здається, вміють загортатись у пітьму: побачити, як вони рухаються, дуже важко. Проте вони таки рухаються. І то вельми швидко, якщо розлючені. Стоїш собі, видивляєшся погоду, можливо, прислухаєшся до шелестіння вітру, а потому раптом опиняєшся серед лісу, оточений великими деревами, які обмацують усе довкола. Гуорни досі не позбулися своїх голосів і можуть розмовляти з ентами, — тому, власне, їх і називають гуорнами, каже Деревобородий, — але вони стали дивні та дикі. Небезпечні. Я би вмер од жаху, якби довелося зустрітися з ними сам на сам, без справжніх ентів, котрі за ними наглядають... Отож, на початку ночі ми тихцем спустилися довгою ущелиною до верхнього краю Долини Чарівника: спершу енти, а за ними всі їхні шурхітливі гуорни. Ми, звісно, їх не бачили, проте повітря аж рипіло. Ніч була темнезна і хмарна. Зійшовши з пагорбів, енти й гуорни почали рухатися дуже швидко, а шуміли — неначе буремний вітер. Місяць не показувався, і незабаром, десь після півночі, вздовж північного боку Ісенґарда постав високий ліс. Не видно було ні сліду ворогів, ніхто не кинув нам виклику. Лише у високому вікні на вежі мерехтіло світло... Деревобородий і ще кілька ентів пробрались усередину так, аби їх не помітили з могутніх брам. Піпін і я були з ними. Ми сиділи на плечах у Деревобородого й відчували, як він тремтить од напруження. Та навіть збентежені енти можуть бути дуже обережні й терплячі. Вони стоять спокійно, мов статуї, дихають і прислухаються... Потім умлівіч усе зрушило з місця. Гримнули сурми — і стіни Ісенґарда здригнулися від того звуку. Ми подумали, що нас викрито і що от-от розпочнеться бій. Але де там! Усі Саруманові війська вирушили в похід. Я мало знаю про цю війну та про Верхівців Рогану, проте Саруман, здається, збирався покінчити з королем і з його людьми одним вирішальним ударом. Ісенґард спорожнів. Я дивився, як ідуть вороги: нескінченні лави піших орків, загони орків, котрі їхали верхи на здоровенних вовках. І ще — батальйони людей. Багато хто ніс у руках смолоскипи, тож я зміг роздивитися їхні обличчя. Переважно то були звичайні люди, доволі високі й темноволосі, похмурі, та не зловісні на вигляд. Одначе були й інші створіння, справді жахливі: заввишки з людину, проте з ґоблінськими мордами землистого кольору, хижі
