Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

– Сідай шпигунка, розповідай!

Я їй усе й виклала. Вона дуже уважно слухала і не перебивала.

– Пані Лайс передаси від мене уклін. І, – вона забарилася, і як мені здалося, з ненавистю додала: – професору Вікку теж. – Потім голос став м'якшим: – І друзі в тебе, небоженько, справжні. До речі, Кхибрі я дала сопільник. Вона спить.

– Але як ти про все здогадалася?

– А що мені здогадуватися? Я теж колись вчилася в академії. Там же ж і познайомилася з Вітольдом... У нас була красива і дуже трагічна історія кохання. Але Маруна забрала всіх…

– Невже не можна було врятувати?

Тітка зітхнула і негативно похитала головою.

– Ми розплатилася ними за... пробач. Це все ще надто болить. Час не залікував ран. Щоб не збожеволіти, ми вирішили побудувати таверну. І за стільки років роботи я багато чого навчилася: бачити, чути і мовчати. Таємний хід ти бачила... Коли ти приїхала до Ситова, а потім після витівки вас з Кхиброю направили працювати до мене, я перелякалася – ви миттєво сплутали всі карти. Якимось дивним чином знюхалися з Кіром, хоч ти й розповіла, як він зі своєю бандою пограбував грифон-диліжанс. Але мені було незрозуміло – чому і ти, і твоя подружка клюнули на його гарненьку морду.

– Тому що Кхибра закохалася, а я лише вдавала кохання. Мені потрібно було, щоб Красунчик повірив у те, що я піддалася на його чари.

Тітка лише похитала головою.

– А коли я побачила Понтусоля з букетом незабудок, що пахне, як парфумерна крамниця, то одразу зрозуміла, чиїх рук це справа. І коли йшла до потаємної кімнати, то попередила Васю, що настав час скидати маски. Що, загалом, і сталося. Я боялася за тебе. Ти відчайдушна та імпульсивна, Руто. А це може стати причиною непотрібних пригод. Хоча, є в кого. Такою колись була моя мама.

– Бабуся Ніта, – прошепотіла я.

– Ти дуже на неї схожа. І я розумію, як у твоєму віці тягне на подвиги. Мудрість прийде з роками, дорогенька.

Я не відводила очей від тітки. Вона ніколи не була такою відвертою. Я вдивлялася в її обличчя і знаходила схожі риси зі своїми. Вона встала, підійшла до мене і міцно обійняла, цілуючи в маківку.

– А ось у дранті ходити не треба! – вона відсторонилася і подивилася на мою кофтинку. – Завтра підемо в ельфійську крамницю, купимо тобі щось гідне.

– І Кхибру з собою візьмемо!

– Звісно, – усміхнулася тітка.

Я встала з-за столу і почала пританцьовувати від радості. За цим мене і застали хлопці. Я згадала про порвану кофтинку. Герман відвів погляд, а Альгін і Богріс намагалися не дивитися на мій живіт. Я прикрила руками дірку.

– Руто, раз все закінчилося, ми поїхали додому, – сказав за всіх Гріс.

– Спасибі вам, – гаряче подякувала я їм. – А давайте я завтра напечу пирогів із вишнями, і ми з Кхиброю приїдемо ввечері в гуртожиток? Тітонько, можна?

– А то! – підморгнула тітка.

Хлопці пішли, а я піднялася на наше горище. Кхибра спала, згорнувшись калачиком на перині та підтягнувши коліна під саме підборіддя. Бідна моя Кхиброчка. Нахаба Красунчик розпустив руки! Нічого, по заслузі йому з дружками, посидить у в'язниці, може, зміниться. А потім замислилася. Бандитів, найімовірніше, стратять. І чомусь стало шкода саме Красунчика. Молодий, міг би у житті геть по-іншому влаштуватися. Хоча, якщо він просто злодій і нікого не вбивав, то його можуть відправити на рудники. Все одно це краще, ніж піти в Марсулу. Якби він не був бандитом і таким самовпевненим півнем, то я б запросто могла в нього закохатися. Потім згадала Лавра. Він теж гарний. Ні вже, досить з мене цієї солоденької краси!

Кхибра поворухнулася і розплющила очі.

– Руто, – прошепотіла вона.

Я лягла біля неї.

– Пробач мені, – схлипнула вона. – Я... не розумію, що на мене найшло.

– Та годі, забула вже. – Я погладила тролицю по руці.

– Просто... просто... – вона підвелася, підперла голову на руку, і зазирнула мені в очі: - Ти таємниці зберігати вмієш?

– Можу присягнутися чим завгодно, що нікому не проговорюся.

– Я втекла з дому... Мене можуть шукати.

– Брат?

Стримуючи сльози, вона тремтячим голосом сказала:

– У мене немає брата. Я брехала тобі...

Ми сіли й обійнялися. Кхибра мовчала і плакала, а потім почала розповідь:

– Мій батько був моряком. Ми жили у Вейнтайні на острові Дзвінких Гір. Одного разу тато не повернувся. Їхній корабель потрапив у страшний шторм, до берега прибило тільки уламки. Для нас з мамою і старшим братом це було не просто величезне горе, а катастрофа. Ми щодня ходили на берег, сподіваючись знайти хоч якусь річ, яка б нагадувала про зниклого безвісти батька. Але марно. Боги за щось розгнівалися на нас. Накопичених грошей спочатку стало не вистачати, а потім вони взагалі закінчилися. Ми з братом були занадто малі, щоб працювати. Яка для нас робота на острові? Розсортувати мідій в артілі або рибу чи перемити посуд у харчевнях. Усе. Мама підробляла тим, що прибирала у двох багатих маєтках. Іноді пекла смаколики, які швидко розкуповувалися. У харчевні її не брали, обзивали відьмою...