Республіка Дракона - Ребекка Куанг

То була не океанічна синь республіканських форм.

Жинь мало не випустила тризуб із рук. То були не нікарські солдати.

То були війська Федерації.

На мить Жинь панічно подумала, що Федерація досі численна, що вони скористалися цим шансом, щоб організувати паралельний наступ на Сяшан. Але це безглуздо. Федерація вже за міськими стінами. І ці солдати не нападали на міську варту Сяшана, вони атакували лише ті загони, які чітко вирізнялися формою Республіки.

Усвідомлення стало для Жинь ударом під дих.

Воєначальник Барана об’єднався з Федерацією.

Земля похитнулася в Жинь під ногами. Вона бачила дим і вогонь. Бачила, як тіла з’їдає газ. Бачила Алтаня, який ішов навспак від неї хвилерізом…

— Пригнися! — гукнув Бадзі.

Жинь припала додолу, й уже за мить у стіну вп’ялася стріла — там, де щойно була її голова.

Жинь підвелася. Вона не бачила кінця колони солдатів Федерації. Скільки їх там? Чи зрівняються вони числом із Республіканською армією?

Те, що здавалося легкою перемогою, перетворювалося на криваву баню.

Вона побігла сходами вгору, щоб краще роздивитися місто. Одразу за міською площею побачила триповерхове помешкання у величезному саду, поцяткованому скульптурами. Мабуть, то будинок Воєначальника Барана. Найбільша споруда в Сяшані.

Жинь знала найкращий спосіб покласти цьому край.

— Бадзі! — Вона помахала тризубом, щоб привернути його увагу. Коли Бадзі підвів очі, вона показала на маєток Воєначальника Барана. — Прикрий мене.

Він одразу збагнув. Разом вони проклали собі кривавий шлях крізь штовханину й вирвалися з іншого боку площі. А потім побігли до садів.

Маєток охороняли двоє кам’яних левів із широко роззявленими пащами, схожими на ненаситні печери. Двері були наглухо замкнені.

Добре. Це означало, що хтось ховався всередині.

Жинь сильно вдарила по ручці, але двері не піддалися.

— Та годі, — сказав Бадзі.

Вона відійшла з його шляху. Він відступив на три кроки й ударив у двері плечем. Деревина розкололася. Двері розчинилися.

Бадзі підвівся з землі й показав кудись за спину Жинь.

— У нас проблеми.

Жинь розвернулася й побачила свіжу хвилю солдатів Федерації, які бігли до маєтку. Бадзі став перед дверима й підняв граблі.

— Ти в нормі? — запитала Жинь.

— Іди. Я розберуся.

Вона побігла всередину. Зали були яскраво освітлені, але, здавалося, геть порожні, що було б найгіршим із можливих варіантів, бо означало б, що родину Воєначальника Барана вже евакуювали в якесь безпечне місце. Жинь завмерла посеред зали, її серце шалено калатало в грудях, але вона силкувалася розчути бодай якісь звуки.

Через кілька секунд вона почула пронизливий плач немовляти.

«Так». Жинь зосередилася, намагаючись збагнути, звідки долинав шум. Почула його знову. Цього разу плач був приглушений, немовби хтось затулив рота немовляті рукавом, але в порожньому будинку він звучав чітко, немовби дзвін.

Звук долинав із кімнат ліворуч від неї. Жинь почала крастися вперед, тихо переступаючи по мармуровій підлозі. У кінці зали побачила двері, прикриті шовком. Дитячий плач став гучнішим. Вона поклала руку на двері й натисла. Замкнено. Відійшла на крок і вдарила ногою. Тонка бамбукова рама легко поступилася.

На неї дивилася юрба зі щонайменше п’ятнадцятьох жінок. Сльози жаху струменіли по їхніх пухких щоках, вони горнулись одна до одної, немовби пташки, не здатні літати, розгодовані на забій.

То дружини Воєначальника, здогадалася Жинь. Його доньки. Їхні прислужниці й няньки.

— Де Цун Хо? — наполегливо запитала вона.

Вони ще тісніше пригорнулись одна до одної, мовчазні й тремтливі.

Погляд Жинь упав на немовля. Літня жінка в кінці кімнати тримала його на руках. Дитя загорнули в червону тканину. А це означало, що то хлопчик. Потенційний спадкоємець.

Воєначальник Барана не дозволить померти цьому дитяті.

— Дайте його мені, — сказала Жинь.

Жінка нестямно захитала головою й дужче притиснула дитину до грудей.

Жинь наставила на неї тризуба.

— Воно не варте того, щоб помирати.

Одна з дівчат кинулася вперед, занісши над головою палицю від штор. Жинь пригнулася й відбила. Ногою вдарила дівчину в діафрагму з приємним бах. Дівчина впала додолу, стогнучи від болю.

Жинь поставила ногу дівчині на грудину й натиснула, дуже. Болісне схлипування дівчини принесло їй дикунську веселу втіху. Вона не відчувала до цих жінок ніякої прихильності. Вони самі вирішили бути тут. Вони союзниці Федерації, вони знають, що відбувається, це їхня провина, вони всі повинні померти…

«Ні. Зупинися». Жинь глибоко вдихнула. Червона пелена спала з очей.

— Ще одна спроба — і я випущу вам кишки, — сказала вона. — Дитину. Зараз же.

Схлипуючи, літня жінка віддала немовля їй у руки.

Хлопчик одразу почав кричати. Мимоволі Жинь обхопила його знизу і притримала голівку. Залишкові інстинкти з тих часів, коли вона доглядала молодшого зведеного брата.

Вона відчула раптове бажання приголубити й погойдати дитину, доки не стихне плач. Але Жинь стрималася. Їй потрібно, щоб дитина кричала, і кричала голосно.

Вона позадкувала з кімнати жінок, розмахуючи поперед себе тризубом.

— А ви всі лишаєтеся тут, — застерегла вона жінок. — Якщо бодай хтось ворухнеться, я вб’ю цю дитину.

Жінки мовчки кивнули, сльози цівками стікали по напудрених обличчях.

Жинь задом вийшла з кімнати й повернулася до центру головної зали.

— Цун Хо! — крикнула вона. — Де ти?

Тиша.

Дитина смикалася в її руках. Плач малого затих до неспокійного скигління. Жинь на мить замислилася над тим, щоб щипнути хлопчика за руку, тим самим змусивши його кричати.

Але такої потреби не виникло. Вистачило й вигляду її закривавленого тризуба. Він мигцем глянув на нього, роззявив рота й зарепетував.

Жинь перекрикувала його плач:

— Цун Хо! Я вб’ю твого сина, якщо ти не вийдеш.

Вона почула наближення задовго до того, як він на неї напав.

Надто повільно. До біса повільно. Вона розвернулася, відвела його клинок і вдарила Воєначальника Барана тупим кінцем тризуба в живіт. Він зігнувся навпіл. Вона захопила його меч між зубцями тризуба й вирвала в нього з руки. Він упав навкарачки, тягнучись до зброї. Жинь відкинула меч подалі й ударила його тупим кінцем тризуба в потилицю. Він упав на підлогу.

— Ти зрадник.

Вона вдарила його в коліно. Воєначальник застогнав від болю. Вона вдарила знову. А потім ще раз.

Дитина заверещала ще дужче. Жинь відійшла в куток, обережно поклала хлопчика на підлогу, а потім повернулася до батька. Жодних сумнівів, замість колінних чашечок у Воєначальника Барана тепер просто місиво. Вона штурхнула його під ребра.

— Прошу, змилуйся, прошу… — він згорнувся жалюгідним калачиком, затуляючи голову руками.

— Коли ти впустив муґенців через свої ворота? — запитала вона. — До того, як вони спалили Ґолінь Ніїс, чи після?

— У мене не було вибору, — прошепотів він. А потім голосно скрикнув, підтягнувши розтрощені коліна до грудей. — Вони вишикувалися біля наших воріт, ми не мали інших варіантів…

— Ви могли битися.

— Ми б загинули, — видихнув він.

— Тоді ви мали загинути.

Жинь ударила його тупим кінцем тризуба в голову. Він затих.

Дитина продовжувала кричати.

Дзіньджа був такий задоволений їхньою перемогою, що тимчасово послабив для війська заборону на алкоголь. Рядами розходилися