Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська

Але тим часом друга тварюка схопила в пащу стрічку межі.

— Бах! — я промахнулася.

— Ммммм.

Мить — і вона зникла в пітьмі.

Кінець. Невдовзі Вітчимові мутанти будуть тут.

«Щодо тих ста п`ятидесяти… Я все одно знищу їх». А все — через єдиний невдалий постріл.

— Котику, я піду до нього.

— Ні, — сказав мудрий Кіт.

— Котику, я не хочу, щоб вони загинули.

Він промовчав.

— Хай краще Вітчим уб’є мене.

— Ти янгол, — промовив Кіт.

— Саме так!

— А коли це так, то захисти їх.

Захистити їх…

Я стала у дверях їхнього Спільного Дому:

— І прийшли Дикі Пси, — виголошував, стоячи край сцени, малюк. — Їхні пащі вкрилися піною. Дикі-дикі Пси…

Я пішла геть.

— Мутанти, дитинко. Тепер великі та люті мутанти.

Я покинула Перше Місто Живих, певна, що мутанти в ньому не з’являтимуться… Чи довго? Цього я не знала.

Тому мені слід було якомога швидше повертатися.

Як звали ту руду дівчинку? Лола чи Лулу?

Я все одно бігаю прудкіше за неї.

Я бігла через нічні руїни. Цілісіньку ніч.

— Грррр! — безлика тварюка за кимось полює.

Перестрибнути її. На стіну. А коли вона стрибне слідом, зірватися вниз, щезнути в непроникливій пітьмі балкона, зачаїтися між двома вцілілими химерами того самого будинку, до якого мене колись привів мій Названий Батько:

— Тепер ти житимеш тут…

— Здоров, Бу-у, здоров, Боба.

— Здрастуй, маленька Валькіріє.

Стрибнути, відштовхнутися від спини тварюки, що обнюхує мої сліди, та помчати далі.

Бігти аж до світанку.

А втім, ні. Лулу та Лола не були руді. Вони були вогненно-червоні. Як оці очі…

Вискочити на перила. З Верхнього Міста в Нижнє.

Підківки по металу:

— Вжик-вжик-вжик-вжик! — І сніп сліпучих іскор.

Зістрибнути й побачити очі, що світяться червоним.

— Ти хто?

— Я теж тебе не знаю, — Тому, Хто Ховається в Пітьмі. — Ти такий сильний? — і показати йому свій пістолет.

Добрий-добренний Пес.

Лютий-прелютий Вовк.

Мудрий, жах, який мудрий Кіт.

І, звісно ж, З.Ч.

Кого я могла попросити «допоможіть мені» тут? У світі мого Вітчима?

— Це мій Вітчим, і ніхто, крім мене…

Адже це не дитяча забаганка.

Бігти й нікуди не звертати. Бампером, капотом, дахом, неначе сходами. Упасти й прослизнути під днищем сміттєвоза, який став поперек вулиці.

Просто до багаття Мовчунів.

— До…

— Усе гаразд, — сказала я.

— Ро…

— Не треба мене проводжати.

Кілька метрів задки, щоб помахати їм рукою.

Мимо закляклого на роздоріжжі Поліційного Штурмовика, що засліпив мене.

— ЗУПИНІТЬСЯ.

— Я не можу.

— ЗУПИНІТЬСЯ ТА ПІДНІМІТЬ РУКИ.

— Я повернуся. Слово честі, повернуся.

Намагається наздогнати мене, але не рухається з місця.

— ГАРАЗД. МОЖЕТЕ БІГТИ ДАЛІ…

Вітчим пошле Мутантів.

Вони прийдуть у Поселення Білих Будинків.