Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін
Якусь мить Теоден, Еомер і решта присутніх вражено витріщалися на них. Посеред румовища Ісенґарда це видовище здалося їм найдивнішим із усіх. Однак перш ніж король спромігся на слово, істота, котра випускала з рота дим, раптом спохопилася, відчувши їхню присутність — воїнів, які мовчки завмерли на краю імли, — й зірвалася на ноги. На позір то був молодий хлопець, хоча заввишки сягав лише половини людського зросту; голова з кучерявим каштановим волоссям була непокрита, зате битий негодою дорожній плащ мав такі самі барву та крій, як і одяг Ґандальфових супутників, коли ті прибули до Едораса. Хлопець низько вклонився, схиливши голову на груди. Тоді, ніби не помітивши чарівника та його друзів, повернувся до Еомера і короля.
— Ласкаво просимо до Ісенґарда, панове володарі! — мовив він. — Ми тут за прибрамну сторожу. Мене звуть Меріадок, син Сарадока, а онде мій напарник, котрого, на жаль, здолала втома, — з цими словами він добряче штурхнув того іншого ногою, — Переґрін, син Паладіна з Дому Туків. Батьківщина наша далеко звідсіля, на Півночі. Володар Саруман удома; проте зараз він провадить таємну нараду з таким собі Змієязиким, інакше досі, певна річ, уже би вийшов сюди, щоби привітати таких високоповажних гостей.
— Певна річ, еге ж! — засміявся Ґандальф. — Невже Саруман наказав вам охороняти його зруйновані двері та чекати прибуття гостей, якщо, звісно, вам стане снаги відірватися від тарілки й від пляшки?
— Ні, добрий пане, йому про нас нічого не відомо, — суворо відповів Мері. — Він надто заклопотаний. Ми маємо такий наказ од Деревобородого, а він нині керує Ісенґардом. Це він наказав мені привітати Володаря Рогану достойними словами. І я доклав усіх сил.
— А як щодо твоїх побратимів? Як же Леґолас і я? — скрикнув Ґімлі, вже не в змозі себе стримувати. — Ох, шибеники, ох, вайлоногі та млявомозі лінивці! Добряче ж ви змусили нас побігати! Сто тридцять миль через болота й ліси, через битви та смерть, аби вас урятувати! А ви ось де — бенкетуєте і б'єте байдики, навіть курите! Курите! Де ви надибали це зілля, пройдисвіти? Молот і щипці! Без жартів, мене роздирають лють і радість, тож якщо я не вибухну, це буде справжнісіньке диво!
— І я міг би сказати те саме, Ґімлі, — засміявся Леґолас. — Хоча насамперед я хотів би дізнатися, де вони відкопали вино.
— Одного ви точно не набули під час тієї гонитви — кмітливих мізків, — озвався Піпін, розплющивши очі.
— Ви застали нас на полі нашої перемоги, серед пограбованих армій, і дивуєтеся, де ми надибали кілька заслужених приємностей!
— Заслужених? — повторив Ґімлі. — Не можу в це повірити!
Вершники засміялися.
— Без сумніву, ми стали свідками зустрічі щирих друзів, — сказав Теоден. — То це ті, кого бракувало у вашому товаристві, Ґандальфе? Ці дні просто приречені дарувати нам дива. Я їх набачився вже чимало, відколи покинув свій дім, і от перед моїми очима постав іще один народ із легенд. Адже це — півмірки, котрих дехто з нас досі називає гольбитлами?
— Гобіти до твоїх послуг, володарю, — відказав Піпін.
— Гобіти? — перепитав Теоден. — Ваша мова дивовижно змінилася; та назва ця вам таки пасує. Гобіти! Жодні вісті, що їх я чув, не відповідають дійсності.
Мері вклонився, Піпін підвівся і теж низько вклонився.
— Ти привітний, володарю, бо, сподіваюся, саме так слід тлумачити твої слова, — сказав він. — І ось вам іще одне диво! Покинувши свій дім, я мандрував у різних землях і зараз уперше зустрів народ, якому відомо бодай щось про гобітів.
— Колись давно мій народ прийшов сюди з Півночі, — мовив Теоден. — Але я не обманюватиму тебе: ми не знаємо історій про гобітів. Нам відомо тільки, що далеко-далеко звідси, за багатьма пагорбами та річками, живе в норах серед піщаних схилів народ півмірків. Легенди про їхні вчинки до нас не дійшли, бо подейкують, що гобіти працюють мало й не люблять потрапляти на очі людям, тому здатні умлівіч зникати з-перед їхніх очей, а ще вони вміють змінювати свої голоси так, аби вони нагадували пташиний щебет. Але, гадаю, це не все, що можна про вас розповісти.
— Таки не все, володарю, — озвався Мері.
— І ще одне, — продовжив Теоден. — Я не знав, що гобіти вміють пускати ротом дим.
— А що тут дивного, — відповів Мері, — ми вправляємось у цьому мистецтві лише якихось п'ять поколінь. Саме Тобольд Сурмач із Довгодолу, що в Південній Чверті, вперше виростив у своєму саду справжнє люлькове зілля — десь у 1070 році за нашим літочисленням. Як старий Тобі натрапив на ту рослину...
— Ти не уявляєш, що тобі загрожує, Теодене, — втрутився Ґандальф. — Ці гобіти сидітимуть на краю руїни, обговорюючи застільні насолоди чи незначні вчинки своїх батьків, дідів-прадідів і двоюрідних братів аж до дев'ятого коліна, якщо ти необачно заохотиш їх своїм терпінням. Найліпше дочекатися слушного часу, щоби дізнатися про цю історію куріння. Де Деревобородий, Мері?
— Десь на північній околиці Ісенґарда, по-моєму. Він пішов кудись, аби напитися чистої води. Більшість ентів зараз із ним, і вони досі заклопотані своєю роботою... онде там, — Мері махнув рукою в напрямку озера, що парувало: глянувши туди, присутні почули віддалені гудіння і тріск, мовби з гірського схилу скочувалася лавина. Здалеку долинало «труруру» — ніби тріумфальний звук ріжків.
— Виходить, Ортанк залишено без нагляду? — запитав Ґандальф.
— Але ж тут довкола вода, — пояснив Мері. — Та Спритнодрев і ще кілька ентів стоять на чатах. Не всі ті стовпи й колони, що на рівнині, насадив Саруман. За скелею, гадаю, Спритнодрев — онде біля підніжжя сходів.
— Так, там і справді є високий сірий
