Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін
— Я буду щасливий, коли знову його побачу, — відказав Теоден, — хоч — і тепер я в цьому не сумніваюся — жити мені там не довго.
Потому загін попрощався з островом і з курганом, переїхав на протилежний бік річки й вибрався на тамтешній крутосхил. Мандрівники рушили далі, радіючи, що скорботні Броди залишилися позаду. Щойно вони від'їхали, вовки завили знову.
Від Ісенґарда до переправи вів стародавній путівець. Якусь частину шляху він тягся вздовж річки, огинаючи її зі сходу, а потому з півночі, проте згодом стрімко завертав і біг уже прямісінько до брам Ісенґарда, які тулилися попід схилом гір на західному боці долини більш як за двадцять чотири версти від її початку. Загін поїхав уздовж цієї дороги, та не нею: ґрунт біля путівця був твердий і рівний, порослий на багато верст коротким пружним дерном. Тепер вони їхали швидко, і близько півночі Броди віддалилися від них майже на три милі. Тоді мандрівники спинилися, завершивши свою нічну подорож, адже король утомився. Вони дісталися до підніжжя Імлистих Гір, і довгі рукави Нан-Куруніру простяглися їм назустріч. Попереду лежала темна долина, бо місяць уже перейшов на Захід і світло його заступили пагорби. Та з густої тіняви долу здіймався широкий стовп диму і пари, який, линучи вгору, спіймав проміння спадного місяця і посилав чорні та срібні мерехтливі хвилі в зоряне небо.
— Що ти про це скажеш, Ґандальфе? — запитав Араґорн. — Можна подумати, що горить ціла Долина Чарівника.
— Понад тією долиною останнім часом постійно клубочиться дим, — відказав Еомер, — але такого, як цей, я ще ніколи не бачив. Це радше якісь струмені, а не дим. Саруман чарує над чимось, щоби належно нас привітати. Можливо, він кип'ятить усі води Ісену, тому ріка й пересохла?
— Може, й так, — погодився Ґандальф. — Завтра ми дізнаємося, що він робить. А тепер бодай трохи відпочиньмо, якщо зуміємо.
Вони зупинилися на постій біля ложа ріки Ісен: там було тихо й порожньо. Дехто потроху куняв. Але пізно вночі загукали вартові, і всі прокинулися. Місяць зайшов. Угорі сяяли зорі, проте при землі скрадалася темрява, що була чорніша за ніч. Вона напливала на табір із обох боків річки, рухаючись на північ.
— Замріть на місці! — сказав Ґандальф. — Не хапайтеся за зброю! Чекайте! Вона промине вас!
Туман оточив мандрівників. Над їхніми головами ще ледь мерехтіло кілька зірок, але обабіч піднялися стіни непроглядної пітьми: подорожні опинились у вузенькому проході поміж рухливими вежами мороку. Лунали голоси, шепіт і зітхання, нескінченний рипучий зойк, двигтіла земля. Усім здавалося, що страх полонив їх уже невимовно давно, та врешті темрява й незбагненний шум відступили і розчинилися між вигинами гір.
Ген на півдні, в Горнбурзі, люди опівночі почули гучний шум, ніби в долині зірвався вітер, і земля здригнулась: усі перелякались і не наважувалися вийти за межі твердині. А вранці вийшли й були приголомшені, бо вбитих орків не стало, і дерев — також. Далеко в долині Яру трава була прим'ята і потоптана, ніби велетенські пастухи випасали там незліченні стада худоби; а за півтори версти вниз од Греблі в землі було викопано велику яму, засипану зверху камінням так, що воно нагадувало пагорб. Люди переповідають, що там поховано орків, котрих вони вбили; та чи були серед них і ті, котрі втекли до лісу, ніхто сказати не може, бо нічия нога не ступала на той курган. Схилом Смерті назвали його згодом: але там ніколи не росла трава. Дивних дерев у Яровому Падолі потому ніколи не бачили: вночі вони повернулися до свого далекого дому, до темних улоговин Фанґорну. Такою була їхня помста оркам.
Тієї ночі король і члени його загону вже не склепили повік, але ніхто не почув і не побачив нічого незвичайного, крім оцього: десь поблизу раптом озвалася ріка. Долинув гомін води, що мчала камінням, а коли цей звук стих, Ісен знову, як і завжди, хлюпотів і клекотів у своєму руслі.
Удосвіта вони готові були вирушати далі. Світанок був сірий і понурий, мандрівники не побачили сходу сонця. Повітря вгорі було налите туманом, а при землі довкола ніг стелилися смердючі випари. Загін рухався повільно, виїхавши на путівець. Тракт був широкий і жорсткий, добре доглянутий. Крізь туман тьмяно проступала довга гірська гряда, що здіймалася ліворуч. Мандрівники в'їхали в Нан-Курунір, Долину Чарівника. То була захищена долина, відкрита лише з півдня. Колись вона була гарна та зелена, через неї, перш ніж досягнути рівнини, пропливав Ісен, глибокий і повноводий, адже його напувала безліч джерел і малих потічків, які збігали зі зрошених дощами пагорбів: тож, довкола розкинулася багата, родюча земля.
Тепер усе було інакше. Поза стінами Ісенґарда досі просторилися морги землі, яку обробляли Саруманові раби, проте більша частина долини перетворилася на пустку, зарослу бур'янами та колючками. Нетрища ожини стелилися при самій землі, наповзали на кущі та кручі, утворюючи хисткі печери, в яких оселялися невеликі звірята. Дерев там не росло, натомість між шерегами трав де-не-де виступали обпалені й порубані сокирами стовбури — все, що залишилося від стародавніх дібров. То був сумний край, зовсім тихий, якби не шум прудкої води, що збігала по каменях. Дим і пара пропливали в повітрі, ніби клапті хмар, і забивалися в улоговини. Вершники не розмовляли. Багато кому в серце закралися сумніви, і вони міркували, до якого страхітливого кінця провадить їх оцей шлях.
Проїхавши так кілька верст, подорожні побачили, що путівець перетворився на широку вулицю, вимощену великими пласкими каменями, квадратними та майстерно викладеними: у швах між ними не пробивалося жодного паростка трави. Обабіч тракту було вирито глибокі канави, в яких
