Сяйво - Стівен Кінг

на дивані Венді... Венді вмикає світло, бачить його зім'ятий, забруднений одяг (бійка на стоянці, як невиразно пригадує Джек, сталася кілька годин тому просто на кордоні Нью-Гемпшира) і засохлу під носом кров. Кліпаючи, як кріт на сонечку, Джек теж дивиться на дружину, а Венді невиразним голосом говорить: Сучий сину, ти розбудив Денні. Якщо тобі начхати на себе, чи неможна трохи подумати про нас? Ох, та що з тобою говорити...

Від телефонного дзвінка Джек здригнувся. Він схопив слухавку, нелогічно впевнений, що це або Уллман, або Ел Шоклі.

— Ну? — гаркнув він.

— Сер, ви говорили довше, ніж збиралися. Три долари п’ятдесят центів.

— Мені доведеться розміняти гроші, — сказав він. — Зачекайте хвилинку.

Він поклав слухавку на поличку, опустив шість четвертаків, що залишилися, й пішов до касира міняти гроші. Все це Джек робив машинально, думки, як білка в колесі, мчали по замкнутому колу.

Навіщо він подзвонив Уллману?

Тому що Уллман поставив його колись у незручне становище? Таке із Джеком траплялося й раніше, і робили це справжні майстри — звичайно, Великим Маестро залишався він сам. Щоби просто нагарчати на чоловіка, виявити його лицемірство? Джек не вважав себе таким дріб’язковим. Розум намагався вчепитися за альбом, як за важливу причину, але справа була не в альбомі. Шансів, що Уллман знає власника, було не більше двох на тисячу. Коли Джек влаштувався на роботу, Уллман поставився до підвалу як до чужої, до того ж вражаюче нерозвиненої, країни. Якщо Джекові справді хотілося з’ясувати, хто хазяїн альбому, треба було телефонувати Ватсону — його зимовий телефон теж був у конторській записній книжці. З Ватсоном так само не можна було знати напевне, але з Уллманом — ще менше.

Розповісти йому про задум написати книгу — ще одна дурниця. Страшенна дурниця. Мало того, що Джек може втратити роботу — він, можливо, перекрив і широкі інформаційні канали — варто тільки Уллману почати обдзвонювати людей, попереджаючи: остерігайтеся людини з Нової Англії, яка розпитує про готель «Оверлук». Можна було провести розслідування потихеньку, відправляючи ввічливі листи, може, навіть організувавши навесні кілька інтерв’ю... а потім, будучи безпечно далеко, коли книга вийде, посміятися нишком з люті Уллмана... Автор у масці б'є знову. Замість цього він улаштував зовсім безглуздий дзвінок, зірвався, зчепився з Уллманом і розбудив властиву управляючому готелем схильність бути маленьким Цезарем. Навіщо? Якщо це не спроба влаштувати так, щоб його викинули з непоганої роботи, то що ж це?

Опустивши в автомат решту грошей, Джек повісив слухавку. Зрозуміло, якби він був п’яний, подібна нісенітниця не дивувала б. Але він був тверезий — тверезий, як небіжчик.

Виходячи з аптеки, він, кривлячись, але насолоджуючись гірким смаком, зжував ще одну таблетку.

На тротуарі він зустрів Венді й Денні.

— Агов, а ми позад тебе, — сказала Венді. — Знаєш, сніг пішов.

Джек поморгав.

— Справді.

Падав густий сніг. Головну вулицю Сайдвіндера вже добряче замело, розділова смуга зникла. Денні підвів голову до білого неба, роззявивши рот і висунувши язика, щоб піймати білі жирні пластівці, що повільно падали в рот.

— Думаєш, почалося? — запитала Венді.

Джек знизав плечима.

— Не знаю. Я сподівався на кілька тижнів відстрочки. Може, так і станеться.

(Вибачу Ел. Відстрочіть, ваша милість. Згляньтеся. Ще один шанс. Чесно, мені дуже жаль...)

Відстрочка, ось що.

Скільки разів, за скільки років він — дорослий чоловік — просив учинити милість, дати ще один шанс? Джекові раптом стало так нудно від себе самого, так паскудно, що аж хотілося голосно застогнати.

— Як голова? Не болить? — запитала Венді, уважно придивляючись до Джека.

Джек обійняв її однією рукою й міцно стиснув.

— Краще. Ходімо, спробуємо дістатися додому, поки ще можна.

Вони пройшли назад до того місця, де біля тротуару стояла вантажівка з готелю: Джек — у центрі, лівою рукою обіймаючи за плечі Венді, а правою — тримаючи за руку Денні. До добра чи ні, але він уперше сказав «додому».

Коли Джек сів за кермо вантажівки, йому спало на гадку, що хоч «Оверлук» і зачаровував, але не надто й подобався йому. Упевненості, що життя в готелі на користь дружині й синові — або йому самому — не було. Може, тому він і подзвонив Уллману.

Щоб його вигнали, поки ще не пізно.

Він заднім ходом вивів вантажівку зі стоянки й поїхав геть із містечка, у гори.

21. Нічні думки

Була десята. Кімнати заповнив удаваний сон.

Джек лежав на своїй половині обличчям до стіни, з розплющеними очима, слухаючи повільний, розмірений подих Венді. Смак аспірину ще тримався під язиком, через що той здавався шорстким і ледь онімілим. Ел Шоклі зателефонував

о чверть на шосту — о чверть на восьму по-східному. Венді з Денні сиділи внизу перед каміном у вестибюлі й читали.

— Особисто, — сказав оператор. — Містера Джека Тор-ренса.

— Я слухаю. — Він перехопив слухавку правою рукою, лівою дістав з кишені носову хусточку й обтер губи. Потім закурив сигарету. Наступної миті у вусі пролунав гучний голос Ела:

— Джекі, хлопче, заради всього святого, що ти задумав?

— Привіт, Еле. — Він загасив сигарету й схопив ексед-рин.

— Що відбувається, Джеку? Сьогодні вдень мені подзвонив Стюарт Уллман, це був такий дивний дзвінок... Коли Стью Уллман дзвонить по міжміському за свій рахунок, зрозуміло, що справи хрінові.

— Еле, Уллману нема чого тривожитися, і тобі теж.

— Про що саме нам нема чого тривожитися? За Стью, тут якийсь гібрид шантажу й художнього нарису про «Оверлук» в «Нешнл Енквайарер». Ну кажи, хлопче.

— Я хотів трішки подражнити його, — сказав Джек. — Коли я приходив до нього влаштовуватися на роботу, йому приспічило перетрусити всю мою брудну білизну. «Проблема пияцтва». «Останнє місце роботи ви втратили, тому що скалічили учня». «Сумніваюся, чи годитеся ви взагалі для такої роботи». І так далі. А завівся я, оскільки Уллман витяг на світло боже усю мою біографію через те, що так обожнює клятий готель. Красень «Оверлук». Ну, у підвалі я знайшов альбом із вирізками. Хтось зібрав разом усе найменш приємне про храм Уллмана...