Сяйво - Стівен Кінг
— Ніколи-ніколи-ніколи, — похмуро оголосив Скотті.
За той і наступний день Денні почув, що:
а) містер Стенджер намагався повбивати всю родину, включаючи Робіна, з пістолета, залишеного на пам’ять із Другої світової;
б) містер Стенджер, поки БУЯНИВ, розніс весь будинок на друзки;
в) містера Стенджера застали, коли він поїдав жменю здохлих жуків із травою так, начебто це були ласощі з молоком, при цьому він плакав;
г) коли «Ред Сокс» програли важливий матч, містер Стенджер намагався задушити свою дружину панчохою.
Коли тривога Денні стала занадто сильною, щоб тримати її в собі, він нарешті запитав про містера Стенджера в тата. Тато посадив хлопчика на коліно й пояснив, що містер Стенджер перебував у сильній напрузі, почасти — через родину, почасти — через роботу, а почасти — через такі речі, зрозуміти які під силу лише лікарям. У нього були приступи плачу, а три дні тому він розплакався й не зміг зупинитися, і переламав у Стенджерів купу речей. У нього були ВСІ ДОМА, сказав тато, це називається НЕРВОВИЙ РОЗЛАД, і містер Стенджер зовсім не в БОЖЕВІЛЬНІ, а в САНАТОРІЇ. Але, незважаючи на обережні татові пояснення, Денні був наляканий. Він не бачив особливої різниці між НЕ ВСІМА ДОМА й НЕРВОВИМ РОЗЛАДОМ, і як не називай — БОЖЕВІЛЬНЯ чи САНАТОРІЙ, — однаково там на вікнах сталеві ґрати й звідти не випустять, якщо здумаєш піти. До того ж батько, зовсім ненавмисно, підтвердив другий вислів
Скотті — той, що сповнював Денні неясним невизначеним жахом. Містер Стенджер тепер живе там, де ЛЮДИ В БІЛИХ ХАЛАТАХ. Ті, що приїжджають за тобою у фургоні без вікон, у фургоні, сірому, як могильний камінь. Вони підкочують до тротуару перед твоїм будинком, ці ЛЮДИ В БІЛИХ ХАЛАТАХ, вилазять, і забирають тебе від рідних і змушують жити в кімнатах з м’якими стінами, а якщо захочеш написати додому, доводиться робити це «крейолсами».
— Коли йому дозволять повернутися? — запитав Денні батька.
— Як тільки йому стане краще, доко.
— Так, але коли це буде? — наполягав Денні.
— Дене, — сказав Джек, — НІХТО ЦЬОГО НЕ ЗНАЄ.
Оце й було найгірше. Однаково що сказане іншими словами «ніколи-ніколи-ніколи». Через місяць мати Робіна забрала його з дитячого садка й вони виїхали зі Стовінґтона без містера Стенджера.
Це трапилося більше року тому, тато тоді вже перестав пити всіляку гидоту, але ще не втратив роботу. Денні дотепер частенько думав про це. Іноді, ударившись головою, упавши або відчуваючи біль у животі, Денні заходився плачем — і миттю згадував випадок з містером Стенджером, одночасно лякаючись, що й сам не зуміє зупинитися й буде ревіти, скиглити й схлипувати, поки тато не підійде до телефону, не набере номер і не скаже: «Алло? Джек Торренс, Мепл-Лайн Вей, 149. Тут мій син не може перестати плакати. Будь ласка, надішліть ЛЮДЕЙ У БІЛИХ ХАЛАТАХ, щоб вони забрали його в САНА-ТОРІЙ. Так, справді, НЕ ВСІ ДОМА. Спасибі».
І сірий фургон без вікон під’їде до його дверей, і Денні, що продовжуватиме істерично схлипувати, заберуть. Коли він знову побачить тата й маму? НІХТО ЦЬОГО НЕ ЗНАЄ.
Страх змушував його мовчати. Ставши на рік старшим, він цілком упевнився, що тато з мамою не дозволять забрати його за те, що він сприйняв пожежний шланг за змію. РОЗУМ Денні не сумнівався в цьому, але варто було хлопчикові подумати, чи не розповісти про все батькам, як давній спогад піднімався в ньому, каменем закриваючи рот і перепиняючи дорогу словам. Інша річ Тоні: той завжди сприймався зовсім природно (звичайно, поки не почалися погані сни) і, здається, батьки теж прийняли Тоні як більш-менш нормальне явище. Речі типу Тоні зринали через бурхливу уяву, яку обоє помічали в сина — так само, як уважали, що й самі з клепкою; але пожежний шланг, що перетворився на змію, або кров з мозком на стіні президентського люкса, які Денні бачив, а інші — не могли... такі речі природними не вважатимуть. Вони вже зводили його до звичайного лікаря. Чи не резонно було визнати, що далі з’являться ЛЮДИ В БІЛИХ ХАЛАТАХ?
Незважаючи на це, Денні міг би поговорити з ними, якби не впевненість, що рано чи пізно вони захочуть забрати його з готелю. Виїхати з «Оверлука» дуже хотілося. Однак Денні знав, що готель — останній татів шанс, що тут, в «Оверлуку», він не тільки для того, щоб доглянути за будинком. Він тут, щоб попрацювати над своїми паперами. Пережити втрату роботи. Любити маму (Венді). І донедавна здавалося, що так усе й буде. Тато захвилювався лише в останні дні. Після того, як знайшов ті папери.
(Це нелюдське місце перетворює людей на чудовиськ)
Що це означало? Денні молився Богові — але Бог не пояснив. А що тато буде робити, якщо перестане працювати тут? Він намагався виловити це з татових думок і все більше й більше переконувався, що той не знає. Головний доказ Денні одержав напередодні увечері, коли дядько Ел міг викинути тата з роботи так само, як містер Кроммерт, директор школи в Стовінґтоні, й Рада директорів викинули його з посади вчителя. І тато до смерті боявся цього — не тільки через себе, але й через них з мамою.
Тому Денні не посмів ні про що розповісти. Він міг лише безпомічно спостерігати й сподіватися, що насправді ніяких індіанців тут нема, а якщо і є, то вони погодяться почекати більшої гри й дозволять безперешкодно проїхати малюсінькому потягу на три вагони.
Але, як Денні не намагався, повірити в це він не міг.
Тут, в «Оверлуку», справи тепер пішли гірше.
Підступають снігопади, з їхнім початком скасуються всі його куці права. А що потім, коли випаде сніг? Що буде, коли вони виявляться замкненими всередині готелю, віддані на милість чогось, що до того просто бавилося з ними?
(Виходь, отримай своє!)
Що тоді? ТРЕМС.
Він здригнувся й знову заворочався в ліжку Тепер він навчився читати краще. Мабуть, завтра він спробує викликати Тоні, спробує змусити Тоні показати, що таке ТРЕМС і чи немає можливості запобігти йому. Він ризикне побачити жах. Йому треба знати.
Удаваний сон батьків нарешті перейшов у справжній, але Денні не спав ще довго. Він крутився в ліжку, мнучи простирадла, борючись із проблемою, доростати до
