Сяйво - Стівен Кінг

Коли підшивка дійшла до 65 року, справжні газети змінилися котушками мікрофільмів. («Пожертвування федеральної влади, — радісно повідомив бібліотекар. — Коли до нас дійде наступний чек, ми сподіваємося перезняти матеріали з 1958 по 64 рік, але це все робиться так повільно, правда? Ви ж будете обережні, чи не так? Знаю, знаю. Буде потрібно — покличте».) У єдиного апарата для читання лінзи чомусь виявилися пошкоджені, тож, коли Венді поклала йому руку на плече (хвилин за сорок п'ять після того, як Джек закінчив перегортати оригінали газет), у нього неабияк боліла голова.

— Денні в парку, — сказала вона, — але не хочеться, щоб він занадто довго був на вулиці. Як думаєш, скільки тобі ще?

— Десять хвилин, — сказав він. Чесно кажучи, він уже знайшов слід останнього етапу захоплюючої історії «Оверлука» — років, що між бандитською перестрілкою й переворотом, учиненим Стюартом Уллманом із компанією. Але йому й далі хотілося приховати це від Венді.

— До речі, навіщо тобі це? — запитала вона і скуйовдила Джеку волосся, але тон не дуже й збуджував.

— Вирішив покопатися в історії старого «Оверлука», — відповів Джек.

— Є особливі причини?

-Ні,

(чорт забирай, чого це ти так зацікавилася?)

просто цікаво.

— Знайшов що-небудь варте уваги?

— Не дуже багато, — сказав він, і цього разу йому довелося докласти зусиль, щоб зберегти приємний тон. Вона лізла не у свою справу — так само як завше пхала носа в його справи, ще коли вони жили в Стовінґтоні й Денні був немовлям.

«Куди ти зібрався, Джеку? Коли повернешся? Скільки береш із собою грошей? Поїдеш на машині? А Ел із тобою їде? Хоч один із вас не нап'ється?» І так далі, і так далі. Вона, вибачте на слові, й довела його. Він став п’яницею. Може, причина була не тільки в цьому, але, заради Бога, подивимося правді в очі й визнаємо: і в цьому теж. Вона пиляла, пиляла, пиляла його, поки не виникало бажання дати їй ляпаса — просто щоб вона замовкла й нескінченний потік питань

(Куди? Коли? Як? Будеш? Ти що?)

припинився. Ото вже, справді,

(Головний біль? Похмілля?)

головний біль. Апарат для читання. Клята машина спотворює текст. Тому в нього й головний біль.

— Джеку, все гаразд? Ти такий блідий...

Він різко відсмикнув голову від пальців Венді.

— Усе нормальної

Під його гострим поглядом вона відхилилася, приміряючи посмішку, але та виявилася на розмір меншою.

— Ну... якщо ти... піду, почекаю в парку разом з Денні.

Ось вона пішла, посмішка розтала, поступившись місцем

здивованому, болючому виразу. Він покликав:

— Венді?

Вона оглянулася від підніжжя сходів.

— Що, Джеку?

Він піднявся й підійшов до неї.

— Вибач, дитинко. По-моєму, зі мною справді щось не так. Ця машина... лінзи спотворюють. Жахливо болить голова. Аспірин який-небудь є?

— Звичайно. — Із сумочки Венді дістала бляшанку ана-цину16. — Нехай буде в тебе.

Джек узяв бляшанку.

— Екседрину17 немає? — Він помітив на обличчі дружини слабку відразу і все зрозумів. Колись, поки він ще не пив так сильно, що стало не до жартів, вони спочатку гірко підсміювалися щодо цього. Джек тоді оголосив: із всіх ліків, які лише винайшли для відпускання без рецепту, лише екседрин здатен намертво зупинити похмілля ще на підступах. Без сумніву, цей засіб — єдиний. Він почав подумки називати свої ранкові страждання екседриновими головними болями, партія № 69.

— Екседрину нема, — сказала вона. — Вибач.

— Та нічого, — відгукнувся Джек, — твої чудово підійдуть.

Звичайно, не підійдуть, Венді теж могла б здогадатися. Іноді вона може бути тупою сукою...

— Водички дати? — бадьоро запитала вона.

(Ні, я просто хочу, щоб ти забралася звідси ДО ДІДЬКА ЛИСОГО!)

— Поп’ю з фонтанчика, коли буду підніматися. Спасибі.

— Добре. — Вона пішла нагору по сходах; під короткою жовто-коричневою вовняною спідницею граційно рухалися гарні ноги. — Ми будемо в парку.

— Домовилися.

Він неуважно сунув бляшанку анацину в кишеню, повернувся до машини для читання й увімкнув її. Упевнившись, що дружина пішла, Джек і сам пішов наверх. Господи, який мерзотний головний біль. Якщо людині довелося мати справу з отаким околомством, вона мусить мати законне задоволення ковтнути кілька чарочок — щоб відновити рівновагу.

У жахливому настрої Джек спробував викинути цю ідею з голови, яка в житті ще так не боліла. Вертячи в пальцях сірникову коробку, на якій був записаний номер телефону, він підійшов до стола головного бібліотекаря.

— Мем, у вас є таксофон?

— Ні, сер, але ви можете скористатися моїм, місцевим.

— Вибачте, але це міжміський дзвінок.

— Ну, тоді, напевно, найкраще вам піти в аптеку. У них є таксофон.

— Спасибі.

Він вийшов надвір, пройшов по доріжці повз безіменного генерала Громадянської війни, й попрямував до ділового кварталу, сунувши руки в кишені. Голова гула як свинцевий дзвін. Свинцево-сірим було й небо, настало вже сьоме листопада, і з початком нового місяця погода почала псуватися. Уже кілька разів ішов сніг. У жовтні він теж випадав, але танув. Новий сніжок залишився, все покрила легка паморозь, що блищала на сонці, мов кришталь. Але сьогодні сонця не було, більше того, коли Джек підходив до аптеки, небо знову заплювало снігом.

Телефонна кабіна була в дальньому кінці приміщення, і Джек, побрязкуючи в кишені дріб'язком, дістався було до середини проходу серед патентованих засобів, коли йому на очі раптом втрапили білі коробочки із зеленими літерами. Він узяв одну, відніс касирові, заплатив і пішов назад до телефонної кабіни. Щільно зачинивши двері, Джек поклав на поличку дріб’язок і сірникову коробку й набрав «0».

— Прошу номер абонента.

— Операторе, Форт Лодердейл, Флорида. — Він назвав