Сяйво - Стівен Кінг

Потім Джек, під супровід оддаленого потріскування й белькотіння в слухавці, дістав із коробочки зелений флакон з «Екседрином», відгвинтив білий ковпачок і кинув на підлогу грудочку вати з-під кришки. Затиснувши слухавку між вухом і плечем, він витрусив три білі таблетки й розклав на поличці поруч із монетами. Знову загвинтивши флакон, Джек поклав його до кишені. Слухавку на іншому кінці дроту зняли після першого ж гудка.

— Курорт «Серф-Сенд», слухаю вас, — одізвався веселий жіночий голос.

— Я хотів би поговорити з управляючим... будь ласка.

— Ви маєте на увазі містера Трента чи...

— Я кажу про містера Уллмана.

— По-моєму, містер Уллман зайнятий, але, якщо хочете, я подивлюся...

— Хочу. Скажіть йому, що телефонує Джек Торренс із Колорадо.

9 "Сяйво”

— Хвилинку, будь ласка.

Вона не поклала слухавку.

На Джека знову нахлинула хвиля відрази до цього дешевого хріна, задаваки Уллмана. Взявши з полички таблетку екседрину, він якийсь час розглядав її, потім сунув у рот і повільно, із задоволенням, почав жувати. Смак повернув спогади — від задоволення, змішаного з гіркотою, у рот бризнула слина. Смак гіркий, гострий, але непереборно манливий. Скривившись, Джек ковтнув. Звичка жувати аспірин з'явилася у нього в ті дні, коли він пив; кинувши пити, він геть забув про неї. Але коли голова просто розколюється — з похмілля або як ось зараз, — здається, якщо розжуєш таблетки, вони подіють швидше. Він десь чув, що розжовування аспірину може перетворитися на погану звичку, від якої важко позбутися. До речі, де він це прочитав? Суплячись, Джек спробував згадати. І тут пролунав голос Уллмана.

— Торренсе, що сталося?

— Нічого, — сказав він. — 3 котлом усе гаразд, і я ще й не думав про те, щоб убити дружину. Ось після свят, коли стане нудно...

— Дуже кумедно. Навіщо ви телефонуєте? Я зайнятий...

— Зайнята людина, звичайно. Я розумію. Я телефоную через те, що ви приховали, викладаючи мені велике славне минуле «Оверлука». Наприклад, через те, як Горас Дервент продав його купці лас-веґаських авантюристів, а ті провели готель через стільки підставних корпорацій, що навіть ІРС18 не знало, хто ж власник. Як вони дочекалися моменту й перетворили його на місце розваг шишок із мафії, і як у 66-му готель довелося закрити, коли один мафіозі трішечки помер. Разом зі своїми охоронцями, які стояли біля дверей президентського люкса. Так, президентський люкс «Оверлука» — визначне місце: Вільсон, Гардінґ, Ніксон і Вітто-М'ясник, чи не так?

На іншому кінці дроту запала здивована тиша, потім Уллман спокійно сказав:

— Не розумію, яке відношення це може мати до вашої роботи, містере Торренсе. Це...

— Хоча найцікавіше почалося після того, як застрелили Дженеллі, чи не так? Ще кілька поспішних перепродаж — ось він є, а ось його нема, — і «Оверлук» раптом стає власністю приватної особи, жінки на ім'я Сільвія Хантер... яка зовсім випадково із сорок другого по сорок восьмий рік звалася Сільвією Хантер Дервент.

— Ваші три хвилини закінчилися, — сказав оператор. — Пішов сигнал.

— Мій любий містере Торренсе, все це — відома... і дуже давня історія.

— Я про це не знав нічого, — сказав Джек. — Сумніваюся, щоб, крім мене, про це знали ще багато хто. Не виключено, що історія з убивством Дженеллі пам'ятна, але сумнівно, щоб хтось зіставив усі разючі й дивні зміни власників «Оверлука» із сорок п'ятого року. Складається враження, що на чолі завжди опиняється Дервент або люди, які мають до нього стосунок. Чим відала Сільвія Хантер у 67 і 68 роках, містере Уллмане? Борделем, адже так?

— Торренсе! — шокований тон Уллмана подолав дві тисячі миль крізь потріскування у всій повноті.

Посміхаючись, Джек закинув у рот ще одну таблетку ек-седрину й розжував її.

— Вона продала готель після того, як досить відомий американський сенатор помер там від серцевого нападу. За чутками, його знайшли голісінького, в самих лише чорних нейлонових панчохах, поясі з гумками й туфлях на високому підборі. До речі кажучи, лакованих.

— Гидотна брехня! — вигукнув Уллман.

— Та невже? — запитав Джек. Йому ставало краще. Головний біль відступав. Він узяв останню таблетку й зжував, насолоджуючись гіркуватим смаком роздробленого в роті екседрину.

— Це був украй нещасний випадок, — сказав Уллман. — Одне слово, Торренс, у чому справа? Якщо ви маєте намір написати яку-небудь мерзенну, брудну статейку... якщо це ідіотська спроба шантажувати...

— Нічого подібного, — сказав Джек. — Я зателефонував, оскільки мені здається, ви вели зі мною нечесну гру. І тому, що...

— Нечесну гру? — скрикнув Уллман. — Та невже ви гадали, що я вивалю здоровенну купу брудної білизни готельному сторожеві? Та за кого ви себе маєте? І до речі, яке відношення до вас мають усі ці старі вигадки? Чи ви гадаєте, що в нас по коридорах західного крила туди-сюди марширують примари, загорнені в простирадла, й волають: «О горе?!»

— Ні, що тут є примари, я не думаю. Але перш, ніж взяти мене на роботу, ви добряче покопалися в моїх особистих справах. Ви влаштували мені допит — чи можу я подбати про ваш готель, — ви вичитали мене, начебто я малюк, що напісяв у роздягальні, а ви — учитель. Ви поставили мене в незручну ситуацію.

— Просто не віриться, яка зухвалість, яке нахабство, дідько вас забирай, — сказав Уллман. Судячи з голосу, він задихався. — Як би я хотів викинути вас із роботи. Так, напевно, так я й зроблю.

— Гадаю, Ел Шоклі буде заперечувати. Ще й як заперечувати.

— А я гадаю, містере Торренсе,