Птахи та інші оповідання - Дафна дю Мор'є

тому, що показували на екрані. Це був вестерн як слід, крізь прерії мчали фургони, на поїзд, повний золотих злитків, напали і вимагали викуп, а героїня мала на собі то бриджі, то вже за мить повний вечірній туалет. Отаким має бути кіно, зовсім несхожим на дійсність, але, дивлячись на всю цю історію, я почав відчувати в повітрі якийсь легенький запах наче парфум, не знаю, яких саме і від кого, але він не розвіювався. Праворуч від мене сидів чоловік, зліва були два порожні місця, і, звичайно, це не від людей спереду пахло, та, зрештою, не міг я крутитися і принюхуватися.

Я не бозна-як люблю парфуми. Вони часто дешеві та різкі, але ці були інакші. Не було в них нічого неприємного, задушливого чи сильного; вони були наче квіти, які продають у великих магазинах Вест-Енду — по три шилінги за квітку, доки свіжі, багаті люди купують їх для актрис і таке всяке; а як прив’януть, йдуть до дрібніших крамничок, на похорон там чи що. Так приємно було чути той запах у понурому старому кінотеатрі, повному цигаркового диму, що я наче трохи втратив тяму.

Нарешті я повернувся направо на своєму місці й зрозумів, звідки він ішов. Від дівчини, білетерки. Вона сперлася ліктями об стіну позаду мене.

— Не крутіться, — сказала вона. — Марнуєте шилінг і два пенси. Дивіться на екран.

Але не голосно, не так, щоб усі почули. Пошепки, лише мені. Я не міг стримати сміху. От нахаба! Тепер я знав, звідки пахне парфумами, і мені ще приємніше було насолоджуватися фільмом. Це було так, наче вона сидить поруч зі мною на одному з порожніх місць і ми разом дивимося кіно.

Коли все закінчилося і ввімкнули світло, я зрозумів, що це останній сеанс і вже майже десята. Всі виходили. То я трохи почекав, а тоді вона зайшла зі своїм ліхтариком і почала світити під кріслами, щоб подивитися, чи хто не загубив рукавички чи гаманця: таке часто трапляється і глядачі лише вдома про них згадують. А на мене звертала уваги не більше, ніж на ганчірку, яку ніхто не зволив підібрати.

Я став у задньому ряді, сам, — зала тепер була порожньою, — і вона, проходячи повз мене, сказала: «Відійдіть, ви заступаєте прохід» та блимнула своїм ліхтариком, але там нічого не було, лише пуста пачка від цигарок, яку завтра вранці викинуть прибиральники. Тоді вона випросталася, змірила мене поглядом згори донизу, зняла з потилиці ту кумедну шапочку, що так їй пасувала, обмахнулася нею і сказала: «Сьогодні ночуєте тут?» А тоді пішла, насвистуючи, і зникла за завісою.

Це було як божевілля. Я ще ніколи в житті так не переймався дівчиною. Пішов за нею до вестибюля, але вона вийшла через задні двері за касою, де портьє вже зачиняв і замикав на ніч. Я вийшов, став на вулиці та чекав. Почувався трохи по-дурному, адже вона могла вийти з цілим гуртом, як то роблять дівчата. Бо ж там була та, що продала мені квиток, і, мабуть, білетерки на балконі, і ще, може, гардеробниця, і вони всі разом хихотітимуть, а я навіть не відважуся до неї підійти.

Але через кілька хвилин вона вийшла сама. Мала на собі макінтош із пояском, руки тримала в кишенях, була без капелюшка. Йшла вулицею вгору, не розглядаючись по боках. Я пішов слідом за нею, побоюючись, що вона озирнеться і побачить мене, але вона швидко йшла вперед, а її мідяне волосся під пажа погойдувалося на плечах.

Тоді завагалася, перейшла на другий бік і стала на автобусній зупинці. Там була черга з чотирьох-п’яти людей, тому вона не бачила, що я приєднався до черги, а коли під’їхав автобус, вона зайшла першою, я теж зайшов, гадки не маючи, куди він їде, і ще менше цим переймаючись. Вона піднялася східцями вгору, а я за нею, сіла на задньому сидінні, позіхнула й заплющила очі.

Я сів поруч із нею, нервуючись, як кошеня, бо я досі нічого такого не робив і завбачав скандал. Коли до нас дістався кондуктор і попросив заплатити за проїзд, я сказав: «Два по шість пенні, будь ласка», бо подумав, що вона до кінця не їде, а стільки вистачить і для неї, і для мене.

Він підняв брови — цим хлопцям хочеться думати, що вони страх які розумні, — і сказав:

— Пильнуйтеся, щоб не стукнутися, як водій буде переключати передачі. Він недавно здав на права.

Спустився вниз, посміюючись і, певно, думаючи, що він не останній дотепник.

Звук його голосу розбудив дівчину, вона глянула на мене сонними очима, побачила квитки у мене в руках — з їх кольору мусила зрозуміти, що це по шість пенні, — вперше за цей вечір усміхнулася мені по-справжньому і зовсім не здивовано сказала:

— Салют, незнайомцю.

Я вийняв цигарку, щоб почутися впевненіше, і запропонував їй, але вона не взяла. Знову заплющила очі, щоб подрімати. Тоді, побачивши, що зверху немає нікого, лише якийсь чолов’яга з РАФ[53] спереду схилився над газетою, я обійняв її рукою і прилаштував її голову на моєму плечі, щоб їй було затишно і зручно, хоча, звичайно, думав, що зараз вона скине мою руку, а мене пошле до біса. Та вона так не зробила. Злегка реготнула, всілася як у м’якому кріслі та сказала:

— Я не щодня дістаю безплатний проїзд і безплатну подушку. Збудиш мене біля підніжжя пагорба, перед цвинтарем.

Не знаю, який пагорб вона мала на увазі та який цвинтар, але я й не збирався її будити. Витратив двічі по шість пенсів і хотів дістати все за свої гроші.

Отак ми сиділи поруч, трусячись в автобусі, дуже тісно і дуже приємно, а я подумав, що це безмір веселіше, ніж чипіти вдома і читати в ліжку футбольні новини чи проводити вечір у Хайґейті в доньки Томпсонів.

Тоді я дещо посміливішав, притулився до неї головою і трохи сильніше обняв, не дуже помітно, але приємно. Якби хтось піднявся нагору, прийняв би нас за закохану пару.

Коли ми вже проїхали маршрут за чотири пенні, я занепокоївся. Як доїдемо до кінця шестипенсового, старий автобус не розвернеться і не поїде назад. Залишиться на ніч на кінцевій зупинці. Нам із дівчиною доведеться вийти не знати де, автобуса назад нема, а в мене десь шість бóбів[54] у кишені, не більше. Цього не вистачить на таксі, вже не кажучи про чайові. Та, мабуть, і таксі там не буде.