Птахи та інші оповідання - Дафна дю Мор'є

— Знаю, що це мало, — сказала, — але, можливо, трохи допоможе. Боюся, що в мого чоловіка небагато зв’язків у цій частині країни, але я його попрошу, можливо, йому вдасться щось порадити.

Мадемуазель Поль взяла асигнацію. На подив, не подякувала маркізі.

— Вистачить мені до кінця місяця, — сказала. — Зможу покрити витрати на похорон.

Відкрила свою сумочку. Витягла три знімки.

— Маю в крамниці багато подібних, — сказала. — Здається, ви так квапилися виїхати, що геть про них забули. Я їх знайшла між інших знімків та негативів мого бідного брата, у підвалі, де він із ними працював.

Передала маркізі знімки. Коли маркіза їх побачила, її обсипало холодом. Так, вона забула. Точніше, не знала про їхнє існування. Три її зображення, зроблені серед папороті. Безтурботна, невимушена, напівсонна, з головою на його піджаку замість подушки, вона часто чула клацання камери, це додавало полудню певного перчику. Деякі він їй показував. Але не ці.

Взяла фотографії й поклала до сумочки.

— Кажете, що у вас є й інші? — спитала вона без усякого виразу.

— Так, Madame la Marquise.

Змусила себе глянути жінці в очі. Опухли від сліз, але недвозначно блиснули.

— Що ви хотіли б, щоб я зробила? — спитала маркіза.

Мадемуазель Поль оглянула готельну спальню. Обривки цигаркового паперу на підлозі, всякі дрібниці в кошику для сміття, незастелене ліжко, пом’ята постіль.

— Я втратила брата, — сказала, — мою опору, єдиний сенс мого життя. Madame la Marquise провела приємні канікули і тепер повертається додому. Я вважаю, що Madame la Marquise не хоче, аби її чоловік чи хтось із сім’ї побачив ці знімки?

— Ви маєте рацію, — промовила маркіза. — Навіть я сама не хочу їх бачити.

— У такому разі, — сказала мадемуазель Поль, — двадцять тисяч франків дійсно дуже мала плата за канікули, які були такими приємними для Madame la Marquise.

Маркіза знову заглянула в сумочку. Мала ще дві асигнації по тисячі й кілька по сто франків.

— Це все, що я маю, — промовила, — але можете і їх прийняти.

Мадемуазель Поль знову висякала носа.

— Думаю, для нас обох було б краще, коли б ми обидві уклали тривалішу домовленість, — сказала вона. — Тепер, коли мій бідний брат відійшов, моє майбутнє вкрай непевне. Можливо, я навіть не захочу жити у сусідстві таких сумних спогадів. Постійно себе питаю, як мій брат зустрівся зі смертю. За день до зникнення він пішов ополудні на мис і повернувся дуже стривоженим. Я зрозуміла, що його щось засмутило, але не питала, що саме. Можливо, він мав побачитися з другом, а друг не прийшов. Наступного дня пішов знову, і того вечора не повернувся. Я сповістила поліцію, а через три дні знайшли його тіло. Я нічого не сказала поліції про можливе самогубство, згодилася, як і вони, з нещасним випадком. Але мій брат мав дуже вразливу душу, Madame la Marquise. Доведений до розпачу, він міг вчинити все, що завгодно. Якщо мене далі засмучуватиме думка про ці речі, я могла б піти в поліцію і натякнути, що він наклав на себе руки через нещасливу любовну пригоду. Я могла б навіть дати їм оглянути його фотографії.

Стражденна маркіза почула чоловікові кроки за дверима.

— Ви йдете, найдорожча? — озвався він, широко розчинивши двері та входячи до кімнати. — Багаж уже там, діти вигукують, щоб їхати.

Привітався з мадемуазель Поль. Вона зробила кніксен.

— Я дам вам свою адресу, — сказала маркіза, — паризьку та за містом. — Гарячково нишпорила у своїй сумочці для візиток. — Сподіваюся звістки від вас за кілька тижнів.

— Можливо, навіть раніше, Madame la Marquise, — відповіла мадемуазель Поль. — Якщо я звідси виїду і поселюся поблизу вас, я обов’язково приїду засвідчити свою повагу вам, міс та діткам. Там у мене є друзі. У Парижі теж. Я завжди хотіла побачити Париж.

Маркіза повернулася до чоловіка зі страшенно веселою усмішкою.

— Я сказала мадемуазель Поль, що коли я можу що-небудь коли-небудь для неї зробити, їй досить сповістити мені про це.

— Звичайно, — підтвердив її чоловік. — Я дуже засмутився, почувши про вашу трагедію. Директор усе мені розповів.

Мадемуазель Поль знову присіла в реверансі, перевівши погляд із нього на маркізу.

— Він — все, що у мене було, Monsieur le Marquis, — сказала. — Madame la Marquise знає, що він для мене значив. Добре знати, що я можу написати їй, а вона напише мені, і тоді я не почуватимуся самотньою та покинутою. Для тих, хто сам-один на світі, життя дуже тяжке. Можу я побажати вам приємної мандрівки, Madame la Marquise, і гарних спогадів про канікули, і понад усе жодних смутків?

Мадемуазель Поль ще раз присіла і зашкутильгала з кімнати.

— Бідна жінка, — сказав маркіз, — та ще й така зовнішність. Зі слів директора я зрозумів, що її брат теж був калікою?

— Так… — вона застебнула сумочку. Взяла рукавички. Сягнула по темні окуляри.

— Дивна річ, але це часто передається по родині, — промовив маркіз, коли вони йшли коридором. Зупинився і натиснув дзвоник ліфта. — Ви ніколи не зустрічалися з Рішаром дю Буле, моїм давнім приятелем? Він був кульгавий, як, здається, цей бідолашний маленький фотограф, а все-таки в нього закохалася чарівна, зовсім нормальна дівчина, і вони побралися. Народився син і виявилося, що в нього така сама безнадійно спотворена стопа, як у батька. З цим неможливо боротися. Цей порок передається з кров’ю.

Вони увійшли до ліфту, двері за ними зачинилися.

— Ви певні, що не передумаєте і не залишитесь на обід? Виглядаєте блідою. А перед нами довга дорога, знаєте.

— Я краще поїду.

У холі на них чекали. Директор, рецепціоніст, консьєрж, maître d’hôtel.

— Приїжджайте знову, Madame la Marquise. Ми завжди будемо раді вас бачити. Яким задоволенням було прислужитися вам. Коли ви від’їдете, цей готель не буде таким, як раніше.

— До побачення… До побачення…

Маркіза сіла в машину поруч із чоловіком. Вони виїхали з готельного подвір’я на дорогу. За нею зостався мис, гарячі піски та море. Перед нею лежала довга пряма дорога до дому та безпеки. Безпеки?..

Поцілуй мене ще раз, незнайомцю

Коли залишив армію, я трохи роздивився довкола, перш ніж осісти, а тоді знайшов собі роботу по дорозі на Гемпстед[48], у гаражі, під Гейверсток Гілл коло Чок-Фарм, і це було якраз для мене. Я завжди любив майструвати, довбатися в моторах, займався цим у РЕМЕ[49] і всього навчився — ота механіка легко мені давалася.

Так собі думаю, що найкраще проводити час, лежачи горілиць у засмальцьованому комбінезоні під