Птахи та інші оповідання - Дафна дю Мор'є

— Ні, — відповіла вона, з руками на моїх плечах, — мене ніхто ніколи додому не проводжає. Ти повернешся до себе, сам.

— Я тебе тут не залишу, — сказав я.

— Ні, залишиш, бо я так хочу. Якщо впиратимешся, розсерджуся. Хіба ти цього хочеш?

Я дивився на неї, спантеличений. Її обличчя дивно виглядало при тьмяному старому ліхтарі, біліше, ніж перше, але ж яке гарне, Ісусе Христе, яке гарне. Це блюзнірство, знаю, але інакше сказати не вмію.

— То що б ти хотіла, щоб я зробив? — питаю.

— Я б хотіла, щоб ти пішов і не озирався, — сказала вона, — як ті, що ходять уві сні, сновиди, так їх називають. Повертайся, йдучи під дощем. Це займе кілька годин. Нічого, ти молодий і дужий, маєш довгі ноги. Повертайся до своєї кімнати, хай де б вона була, лягай у ліжко, засни, прокинься вранці, з’їж свій сніданок і йди на роботу. Так само, як завжди.

— А ти?

— Не думай про мене. Просто йди.

— Можна подзвонити тобі завтра ввечері до кінотеатру? Це може бути так, як я тобі казав… на постійно?

Вона не відповіла. Тільки всміхнулася. Сиділа зовсім нерухомо, дивлячись мені в обличчя, а тоді заплющила очі, відкинула голову назад і сказала:

— Поцілуй мене ще раз, незнайомцю.

Я її залишив, як вона казала. Переліз через цвинтарну огорожу, вийшов на дорогу. Виглядало, що там нікого нема і кіоск зі стійкою на автобусній зупинці було зачинено, відкидний столик піднято.

Я пішов тою дорогою, якою автобус нас привіз. Вона була пряма і тяглася безконечно. Це мала бути Хай-стрит[59]. З обох боків магазини; це був північно-східний район Лондона, де я раніше ніколи не був. Я, схоже, заблукав, але зовсім цим не переймався. Почувався сновидою, як вона й казала.

Весь час думав про неї. Коли йшов, нічого не бачив, лише її обличчя. Говорили в армії, наче буває, що дівчина так вражає хлопця, аж він нічого не бачить, не чує і не тямить, що робить; досі я думав, що це художній свист або ж трапляється лише з п’яними, а тепер знав, що це правда і трапилося зі мною. Я більше не хвилювався, як вона повернеться додому: казала, щоб я не турбувався, мусить мешкати поблизу, інакше не заїхала б так далеко, хоча це й дивно — товктися на роботу такий світ. Можливо, вона мені пізніше все розкаже, потроху. А я нічого з неї не витягуватиму. У голові мені було лише одне як цвяхом забите — забрати її наступного вечора з кінотеатру. Це було твердо усталено, і ніщо б мене від цього не відвернуло. Навіть не помічу часу, що пройде до десятої вечора.

Я далі йшов під дощем, аж тут над’їхала вантажівка; я проголосував, і шофер підвіз мене добрий шмат дороги, перш ніж мусив повернути наліво, в інший бік; я вийшов і пішов знову. Коли дістався додому, було десь близько третьої.

Іншим разом я б почувався незручно, будячи містера Томпсона, щоб він мене впустив, і раніше ніколи такого не було, але зараз я аж світився зсередини любов’ю до своєї дівчини і геть не брав цього до серця. Томпсон нарешті спустився і відчинив двері. Мені довелося кілька разів дзвонити, щоб він почув, і от він тут, сірий зі сну, бідний старий у пом’ятій піжамі.

— Що з тобою трапилося? — спитав він. — Ми вже з дружиною хвилювалися. Боялися, чи тебе не збила машина, не переїхала. Повернулися, аж тут дім порожній, твоя вечеря неторкана.

— Я ходив у кіно, — сказав я.

— Кіно? — Він подивився на мене через коридор. — Кіно закінчується о десятій.

— Я знаю, — відповів я, — я потім пішов погуляти. Перепрошую. Добраніч.

Піднявся сходами до своєї кімнати, залишивши старого бурмотіти до себе і засовувати двері. Ще почув, як місіс Томпсон озвалася зі своєї спальні: «Що це? То він? Вернувся?»

Я наробив їм клопоту і переживань, мав би піти до них і вибачитися, але чомусь не міг цього зробити; закрив свої двері, скинув одежу, впав до ліжка, і це було так, наче вона досі зі мною, моя дівчина, в темряві.

При сніданку Томпсони були тихішими, ніж зазвичай. Навіть не дивилися на мене. Місіс Томпсон без жодного слова дала мені копчену рибу, а він втупився в газету.

Я з’їв свій сніданок, а тоді сказав: «Сподіваюся, ви добре провели вечір у Хайґейті?», і місіс Томпсон, ледь підібгавши губи, відповіла: «Дуже приємно, дякую, ми були вдома о десятій», а тоді тихо чмихнула носом і налила містеру Томпсону ще горнятко чаю.

Ми далі сиділи тихо, не кажучи й слова, а тоді містер Томпсон спитав: «Ти сьогодні вечерятимеш?», а я відповів: «Ні, не думаю. Маю зустрітися з другом». А тоді помітив, як старий дивиться на мене крізь окуляри.

— Якщо ти повернешся пізно, — сказав, — краще нам доробити тобі ключ.

І далі читав свою газету. Хтось би сказав, що я їх скривдив, нічого не розказавши і не пояснивши, куди йду.

Я пішов на роботу, і весь день був зайнятий, одна робота за одною; іншим разом я б не заперечував. Любив працювати повний день, а часто й понаднормово, але сьогодні хотів піти раніше, до закриття магазинів: пройняла мене одна ідея, і відтоді я ні про що інше не думав.

Було вже десь пів на п’яту, коли прийшов бос і сказав:

— Я обіцяв доктору, що він зможе забрати свого остіна цього вечора. Казав, що ти все закінчиш до пів восьмої. Добре, ні?

Моє серце тьохнуло. Я розраховував звільнитися раніше і зробити те, що запланував. Тоді швидко подумав, що добре було б, якби бос відпустив мене зараз і я б вийшов, перш ніж зачиниться магазин, і знову б повернувся, щоб зайнятися остіном, отож сказав:

— Я не проти трохи попрацювати понаднормово, але я б хотів зараз вийти, на півгодини, якби ви побули тут. Я хочу дещо купити, перш ніж зачиняться магазини.

Він відповів, що гаразд, тож я зняв комбінезона, помився, взяв плаща і пішов до магазинного ряду внизу Гейверсток Гілл. Знав, що мені було потрібне. Ювелірний магазин, де містер Томпсон ремонтував свого годинника: там продавали не всяке сміття, а хороші речі, добротні срібні рамки і столові прибори.

Звичайно, мали персні та кілька вигадливих браслетів, але мені вони не подобалися. Усі дівчата з НААФІ[60] носили браслети з амулетами, це було дуже банально; тож я