Птахи та інші оповідання - Дафна дю Мор'є
То був паб, куди заходив мій бос: там можна було заплатити за джин і сидіти з ним, п’ючи зі своєї пляшки коли захочете. Кажуть, що так само можна пити в шикарних нічних клубах Вест-Енду, але там деруть за це скажені гроші.
Хай там як, їду я автобусом бозна-куди, моя дівчина поруч зі мною — я називав її «моєю дівчиною», наче вона справді нею була і ми зустрічалися, — і побий мене грім, щоб я мав гроші відвезти її додому. Я почав метушитися, з чистих нервів, рився в кишенях, шукаючи, чи там випадком не завалялося півкрони або навіть якісь забуті десять бобів, і, видно, потурбував її: вона потягла мене за вухо і сказала:
— Кінчай розхитувати човен.
Ну, що сказати… мене пройняло. Не можу сказати, чому. Вона потримала моє вухо, перш ніж відтягла його, так наче їй сподобався дотик до шкіри, а тоді легенько смикнула. Таке роблять із дітьми. І як вона це сказала, так ніби ми вже роками були знайомі та їхали разом на пікнік: «Кінчай розхитувати човен». Приязно, дружньо, і навіть ще краще.
— Бач, — сказав я, — я втяв дурницю. Взяв квитки до кінця, бо хотів сидіти коло тебе, але як туди приїдемо, то з автобуса нас висадять і будемо ми кукати на кінці світу, а в мене в кишені хіба що шість бобів.
— Таж ноги маєш, ні? — сказала вона.
— До чого тут ноги? — не врубався я.
— До того, щоб ними ходити. Принаймні мої, — відповіла вона.
Тоді я зрозумів, що це все фігня без значення, вона не зла і вечір вдасться. Я миттю втішився і обняв її, щоб показати, — я радий, що вона така кльова, — більшість дівчат вже б мене порвали на клапті, — і сказав:
— Скільки знаю, ми ще цвинтаря не проїхали. Це так дуже важливо?
— А, будуть інші, — каже вона. — Я не мала на увазі якийсь конкретний.
Я дещо прифігів. Думав, вона хоче вийти на зупинці коло цвинтаря, бо це найближче до її дому, оно як кажуть: «Висадіть мене коло “Вулворта”[56]», якщо ти десь там живеш. Трохи поміркував та питаю:
— Що ти маєш на увазі «будуть інші»? На автобусних маршрутах цвинтарів небагато.
— Я так кажу, загально, — відповіла вона. — Не муч себе розмовою, мені більше подобається, як ти мовчиш.
Як вона це сказала — не так, наче заїхала в пику. Я навіть зрозумів, про що вона. Дуже приємно балакати з такими людьми, як Томпсони; сидимо за вечерею, ти розказуєш, як минув день, хтось там щось читає з газети, ще хтось підтакне: «Нічого собі, це ж треба», і так воно собі йде, аж доки не починаємо позіхати і не кажемо: «Хто до ліжка?» А добре ще розмовляти з таким чолов’ягою, як мій бос, за кухлем під час другого сніданку чи о третій, як роботи нема. «Кажу тобі, думаю, що теперішній уряд робить балаган, ці типи геть не ліпші за попередніх», а тут нас хтось перебиває, бо приїхав заправитися бензином. Ще мені подобається говорити зі своєю старою ма, як ми з нею бачимося, а це не часто буває; вона все мені розказує, як ляскала мене по дупі, коли я був малим, а я сиджу при кухонному столі, як давніше, а вона пече роккейки[57], дає мені шкоринку і каже: «Ти завжди трусився за шкоринкою». Ото розмова, ото бесіда.
Але я й не хотів розмовляти з моєю дівчиною. Хотів обнімати її рукою, а підборіддя притулити до її голови, і саме це вона мала на увазі, кажучи, що воліє, аби я мовчав. Бо і я цього волів.
А ще одно трохи мене непокоїло — чи можна її поцілувати ще до того, як автобус зупиниться і ми опинимося на кінцевій. Маю на увазі, що обнімати дівчину — одне, а цілувати — це вже інша пара гальош. Зазвичай треба трохи часу на розігрів. Починається з довгого вечора, йдете разом в кіно чи на концерт, тоді щось їсте і п’єте, добре, отепер ви познайомилися і можете трохи поцілуватися і пообійматися на прощання, дівчата такого чекають.
Правду кажучи, я не дуже був до цілування. Перед тим як піти в армію, ходив із одною дівчиною, вона була нічого собі, мені подобалася. Але трохи їй виступали зуби, і навіть коли закриєш очі та намагаєшся про це не думати, як цілуєшся, то все одно знаєш, що то вона, і нічого з цього не виходить. Добра стара Доріс із сусідньої брами. Але ще гірші ті, що накидаються на тебе, наче б хотіли з’їсти. Коли ти в мундирі, то втрапляєш на таких пачками. Такі вже бистрі, так довкола тебе крутяться, аж відчуваєш — не можуть чекати, доки хлопець ними зацікавиться. Признатися, мене від них млоїло. Щоб я так жив. Видно, якийсь перебірливий народився, не знаю.
Але цього вечора в автобусі все було геть інакше. Не знаю, що мене тягло до тої дівчини — її сонні очі, мідяне волосся, ніби й не переймається мною, а ніби я їй подобаюся; ніколи раніше мені когось подібного не траплялося. Спитав себе: чи ризикнути, чи ще почекати? По тому, як шофер вів автобус, а кондуктор посвистував унизу, кажучи «добраніч» тим, хто виходив, я зрозумів, що ми коло кінцевої. Моє серце під плащем затьопалося, шия під коміром змокла, клята дурня, це ж лише поцілунок, вона мене не вб’є — а тоді… Це було як скочити з трампліна. Я подумав: «Пан або пропав», нахилився, повернув до себе її обличчя, підняв її підборіддя рукою і поцілував як слід.
Ну, був би я поет, назвав би це одкровенням. Позаяк я не поет, можу лише сказати, що вона теж мене цілувала і це тривало довго і було зовсім не так, як із Доріс.
Тут автобус різко зупинився, а
