Птахи та інші оповідання - Дафна дю Мор'є
Коли він закінчив розмову, маркіза попросила до телефону міс Клей, звелівши їй замовити таксі і з’їздити до міста за сім миль від моря, де були більші крамниці і, як вона наче пам’ятає, чудовий квітковий магазин. Міс Клей мала замовити квіти, найкраще лілії, не жаліючи коштів, а маркіза напише супровідну записку. Повернувшись, міс Клей передасть усе це директору, а він догляне, щоб квіти потрапили до мадемуазель Поль.
Маркіза написала записку, яку міс Клей мала приколоти до квітів. «Глибоке співчуття вашій великій втраті». Дала міс Клей гроші, і гувернантка пішла шукати таксі.
Пізніше маркіза повела дітей на пляж.
— Вам уже краще, maman? — спитала Céleste.
— Так, chérie[47], maman знову може купатися.
Увійшла з дітьми у теплу м’яку воду і хлюпалася там із ними.
Завтра прибуде Édouard, завтра приїде Édouard у своїй машині й відвезе їх звідси, а білі запилюжені дороги щомиті віддалятимуть її від готелю. Вона вже ніколи не побачить ні його, ні мису, ні містечка, все буде змите, наче ніколи не було.
«Коли я помру, — думала маркіза, дивлячись на море, — мене буде за це покарано. Я себе не обманюю. Я завинила, відібравши людське життя. Коли я помру, Бог мене судитиме. Але до того я буду доброю дружиною для Édouard, доброю матір’ю для Céleste і Hélène. Відтепер я старатимусь бути доброю жінкою. Спокутую те, що заподіяла, ставши сердечнішою до всіх, — родичів, друзів, слуг».
Вперше за ці чотири доби добре спала.
Наступного ранку, коли вона ще снідала, з’явився її чоловік. Так була рада його бачити, що вистрибнула з ліжка і кинулася йому на шию. Маркіз був зворушений таким прийомом.
— Вірю, що моя дівчинка нарешті за мною скучила, — сказав.
— Скучила за вами? Звичайно ж, скучила. Тому я й дзвонила. Я дуже хотіла, щоб ви приїхали.
— А ви рішуче налаштовані виїхати сьогодні після обіду?
— О, так, так… Я вже тут довше не витримаю. Ми вже все спакували, крім найнеобхідніших речей, залишилося тільки вкласти їх у валізи.
Він сидів на балконі, пив каву та сміявся з дітьми, доки вона одягалася і прибирала з кімнати свої особисті речі. Приміщення, яке цілий місяць було її кімнатою, стало голим і безликим. Вона гарячково очищала туалетний столик, камінну полицю, столик біля ліжка. Це все закінчилося. Невдовзі прийде femme de chambre, щоб постелити чисту постіль і приготувати кімнату до прийому нових гостей. Але її, маркізи, вже тут не буде.
— Послухайте, Édouard, — сказала, — ми мусимо зоставатися на déjeuner? Чи не веселіше було б пообідати десь по дорозі? Якось трохи сумно їсти в готелі, коли сплачено за рахунком. Чайові роздано, все закрито. Не вбачаю жодного сенсу в цьому затягуванні.
— Як забажаєте, — відповів він. Дружина так його привітала, що він ладен був задовольнити всі її примхи. Бідна дівчинка. Справді почувалася без нього самотньою. Він мусить якось їй це відшкодувати.
Маркіза підмальовувала губи перед дзеркалом у ванній кімнаті, коли задзвенів телефон.
— Відповісте? — озвалася до чоловіка. — Це, мабуть, консьєрж за багажем.
Маркіз так і зробив, а через якусь хвильку покликав дружину.
— Це до вас, люба. Мадемуазель Поль хоче вас побачити і подякувати за квіти, перш ніж ви поїдете.
Маркіза не відразу відповіла і, коли вона зайшла до спальні, чоловікові здалося, що помада не покращила її вигляду. Зробила її змарнілою, постарила. Дуже дивно. Мабуть, вона змінила колір. Цей їй не пасує.
— Отож, — спитав він, — що я маю сказати? Вам, напевне, не хочеться клопотатися нею, хай би ким вона була. Хочете, я спущуся і позбудуся її?
Маркіза здавалася розгубленою, неспокійною.
— Ні, — сказала, — ні, думаю, що краще буде з нею побачитись. Насправді це дуже трагічно. Вона та її брат тримали в місті фотографічну крамничку, — я робила деякі фотографії, свої та з дітьми, — і трапилася страшна річ, її брат утонув. Я подумала, що годиться послати квіти.
— Ви дуже уважні, — відповів чоловік, — дуже гарний жест. Але чи обов’язково зараз займатися цим? Ось, ми вже готові йти.
— Скажіть їй, — озвалася дружина, — скажіть їй, що ми вже від’їжджаємо.
Маркіз повернувся до телефону і, сказавши слово чи два, прикрив рукою трубку і прошепотів дружині:
— Вона дуже наполягає, — сказав. — Каже, що має деякі ваші знімки і хоче віддати їх вам особисто.
На маркізу накотилася паніка. Знімки? Які знімки?
— Але ж все оплачено, — прошепотіла вона. — Я не знаю, що це може означати.
Маркіз знизав плечима.
— То що їй сказати? Звук такий, наче вона плаче.
Маркіза повернулася до ванни, наклала більше пудри на ніс.
— Попросіть її зайти, — сказала, — але повторіть, що за п’ять хвилин ми виїжджаємо. Тим часом спускайтесь і заберіть дітей до машини. І міс Клей із ними. Я побачуся з цією жінкою наодинці.
Коли він пішов, вона оглянула кімнату. Не зосталося нічого, крім її рукавичок, її сумочки. Останнє зусилля, а тоді зачинити двері, ліфт, розкланятися з директором і свобода.
Почувся стук у двері. Маркіза чекала біля входу на балкон, стиснувши перед собою руки.
— Entrez, — сказала вона.
Мадемуазель Поль відчинила двері. Її обличчя було плямисте і спотворене від ридань, довга старомодна траурна сукня майже сягала землі. Вона завагалася, а тоді похилилася вперед, гротескно кульгаючи, так, наче кожен її рух мусив бути мукою.
— Madame la Marquise… — почала, та тут її губи засіпалися і вона заплакала.
— Не треба, прошу, — лагідно сказала маркіза. — Я дуже сумую через те, що трапилось.
Мадемуазель Поль витягла хусточку і висякала носа.
— Він був усім, що я мала у світі, — сказала. — Був таким добрим до мене. Що я тепер маю робити, як жити?
— У вас є родичі?
— Вони бідні люди, Madame la Marquise. Я не можу розраховувати на їхню підтримку. Не можу вести крамницю сама, без брата, мені бракує сил, я ніколи не мала здоров’я.
Маркіза понишпорила в сумочці.
