ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ - Володимир Костантінович Пузія

І знає кожен: рано чи пізно на такий слід виходять вовки.　

Раз уночі прокинувся Сноррі, бо почув як стогне линва і зітхають дошки, як орють воду весла, а вітер дає вітрилу ляпас за ляпасом.　

Вийшов він на причал і побачив корабель без команди. Тільки двоє чоловіків стояли на носі і вдивлялися в далечінь, а почувши кроки, обернулися.

Побачив Сноррі, що були це Снеррір Ватра й Авдульв Пишний Хліб.　

Вклонився він їм, вони ж на те — ні слова, ні звуку. Стояли й дивились, очей не зводили. У руках в Авдульва були порожні піхви, розсічені навпіл, а Снеррір стискав у кулаці ніж, яким крають хліб.　

І голос за спиною в Сноррі промовив:　

— Вони просили за тебе.　

Сноррі Сивоволосий обернувся і побачив високого старого чоловіка.　

Не тримав той списа в десниці й не було поряд із ним ні круків, ні вовків, — та Сноррі впізнав його.　

Шанобливо вклонився. Сказав:　

— Слів не знайду, щоб передати вдячність свою, Батьку звитяжців. Меч мені дав ти, а в серці сміливість роздмухав. Варивом помсти щедро я батькових й братових вбивць пригостив. А як, бува, чимсь образив чи схибив — не гнівайсь. Мудрий мусить-бо знати межу власного «можу» — й довіку-віків не заступати за неї. Тож і я не заступлю.　

Тоді засміявся Господар герцю, і вперше за багато місяців Сноррі Сивоволосий здригнувся.　

Сплітати слова ти так-сяк навчився, та справжнім скальдом ніколи не станеш. Бо скальди знають, що ніяке плетиво слів не врятує від гніву богів. І долю свою теж плетивом слів не оманиш. Ти перепрошуєш мене, однак робиш це нещиро й без поваги. — Він зітхнув, змахнув рукою: — Та й не в мене ти мав би шукати вибачення. Знай, Сноррі Відступнику: твої пращури просили за тебе, і лише тому дам я тобі ще один, останній шанс. Вертайся в землі, над якими я паную. Виконай те, що я тобі призначив. Здобудь славу, якої не мав жоден зі смертних, і хай нарешті твої предки звеселяться в Залі частунків, видячи твої звитяги!　

Знову поглянув Сноррі на корабель — і побачив, пто там, за спинами Снерріра Ватри й Авдульва Пишного Хліба проступають із темряви інші. Були там Орм Півдолоні, і Стурлауґ Бурлака, й Атлі Кнур, і навіть Ґуннар Зрадник. Стояли вони плече до плеча: хтось із лиця наче живий, інші — із запалими очима й щетинистими щоками, з кістлявими пальцями, що стискали мечі, списи, кинджали, щити. Комусь бракувало фаланги чи двох, а в когось і руки чи нижньої щелепи.　

Стояли вони й дивились на свого нащадка, а він уважно дивився на пращурів своїх, розглядав обличчя кожного, навіть тих, древніших, що ледве видніли з імли.　

І відповів Сноррі:　

— Батьку частунків, кажеш, що ждуть предки мої в світлій Вальгаллі. То підкажи: є поміж ними старший мій брат, Гаґбард Розсудний? Може, зраджують очі мені? Може, брат мій надміру хильнув меду Гейдрун і спить під столом у Залі частунків? Ще запитаю: чом не прийшла Ейр Яснолиця? Може, не хоче бачити брата рідна сестра? Може, соромиться? Може, забула? Солодко мовиш, Меду Здобувачу, тільки слова ті, у горлі застигши, гірчать. Гірша за трунок Господаря Герцю мова глузлива.　

Промовчав на це Одноокий, лише недбало осміхнувся. А Сноррі побачив раптом двох вовків — ішли вони вулицею повз двір, на якому спинився караван, і жоден пес не озвався, жоден кінь не заіржав у стійлах.　

Спустились вовки на причал, стали обабіч старого. Лівий сягав по пояс Батькові Богів, а правий — лише до стегна, та плечі мав, як у тура. Очі в них ледь жевріли у темряві, а ікла блищали, наче спалахи блискавки.　

Поглянули вони на Сноррі з байдужістю та й наче забули про нього.　

Побачив Сноррі й двох великих круків, що сиділи на даху стайні, у якій ліг він спати того вечора.　

— Буде прядиво! — крикнув один.　

А другий відгукнувся:　

— Побенкетуємо, брате!　

Тоді почув Сноррі віддалений, притлумлений шурхіт сіна — і збагнув, що спить. А ще збагнув він, чому не наснилася йому сестра. Знає-бо кожен: служать валькірії Пану звитяг — кличуть до бою вони чоловіка, збурюють стати до герцю завзято, в бурі мечів славу здобути.　

Отоді Сноррі й прокинувся по-справжньому — та було вже запізно.　

Розділ четвертий,

в якому Сноррі Сивоволосий

пливе за течією

Прокинувся Сноррі, глянув із сінника вниз. Побачив він тіні схарапуджених коней у стійлах; тільки в одному кінь стояв спокійно — у найближчому. Був це сивий-сивезний громак з вісьмома ногами. Ті, що з лівого боку, — дві передні й дві задні — були з кісток, інші ж чотири — вкриті лискучою, шовковистою шкірою. І тулуб його зліва, шия, голова — теж були самі кістки, і на зубах черепа було викарбовано руни, а в порожній очниці палав вогник — такий самий, як і в очах вовків.　

Скинув громак голову, поглянув на Сноррі. Форкнув зневажливо, стукнув копитом.　

Тільки тоді почув Сноррі стишені кроки, побачив, як рухаються між стійлами тіні — двоногі, хижі. З мечами в руках.　

Висмикнув він з сіна замотаний у шкури меч і засунув у дорожній мішок. Вислизнув назовні крізь дошки, які з вечора розхитав. Зістрибнув надвір.　

— Прядиво! — гукнув над головою один крук.

— Не проґавте, воїни! — крикнув другий.　

Вмить вибігли зі стаєнь четверо, а ще двоє вже йшли на Сноррі від брами — і всі зі зброєю. Знав він їх: були це подорожні, що прибилися до каравану два дні тому. Казали, що йдуть на той бік Славути, шукають свого брата. Та не скидалися вони на родичів, радше на найманців, які не вперше з наказу вистежують здобич.　

Було в цих краях немало його співвітчизників, однак тії шестеро викликали в Сноррі сильний неспокій. Тож і подбав він про шлях для втечі — не врахував, однак, що опікуватиметься мисливцями сам Пан полеглих.　

Почув тоді Сноррі крик з-за плеча:　

— Ну ж бо, брате, час настав! Бийся.　

Почув ще й інший голос, що, насміхаючись, промовив:　

— От і заступив ти за власну межу, Каламарю. Той, хто двічі відмовляє Батькові битв, — приречений!　

Бачив Сноррі, що з людьми, котрі підходили до нього жодні розмови не допоможуть.