ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ - Володимир Костантінович Пузія

— Не в тім річ, — спокійно пояснила бабуся. — Я просто не маю права: секретна інфа. Тебе тут взагалі не повинно бути, але вже вийшло як вийшло.　

— Невже у вашій секретній організації немає жоднісінького стирача пам'яті, з отих, що зблискують, — і цивільні тільки кліпають очима та перепитують «хто ви»?　

Вона відмахнулася:　

— Стирачі погано впливають на здоров'я та й спрацьовують через раз. Місцевих я відвадила — і то лише тому, що поспішала. А бачиш, усе одно не встигла. Доки я їх вела вниз, і з тобою розминулася, і з тими… шукачами пригод.　

— Чекай, якими шукачами?! А, ясно: це вони були в машині. Лопата теж їхня?

Звісно, питати варто було про зовсім інше, я це одразу й збагнула.　

— Вони… приходили по щось? Але слухай, ти казала, що у ваших краях сто років не було «чорних археологів»… типу місцевий фольклор віднаджує і всяке таке.　

— Фольклор, — кивнула бабуся. — Аякже. Всі ті, хто лежить у курганах і береже цю землю. Але навіть і в них бувають кращі й гірші дні.　

Я помовчала. Ми сиділи на колоді, і вогнище пашіло дай боже, але крізь підошви я відчувала зимну хвилю, що напливала знизу, з-під трави.　

— А ти, виходить, доглядаєш за ними всіма — тими, хто береже, — уточнила я. — За кіньми, собаками… і за людьми теж?　

Безглузда розмова, але тоді — вночі, на кургані — мені все здавалося логічним і доречним, кожне слово і кожна думка.　

— Я доглядаю тільки за істотами. Дбаю про те, щоб у певні дні — коли завіса тоншає і вони виходять до нас — ніхто їх не налякав. Вони насправді дуже вразливі, більшість взагалі не усвідомлює, що з ними сталося. І беззахисні, коли доходить до зіткнення з людьми.　

— А навіщо приїжджали ті, на машині?　

Вона знизала плечима. Здається, вперше в житті я усвідомила, яка ж вона в мене стара. Стара й беззахисна, і дуже втомлена. Цей однострій на ній теж не справляв враження нового, скоріше — такого, про який роками старанно дбали.　

— Певно, хтось із них знав про курган і про те, що у переддень… чи, радше, проти ночі на Купала, коли двері відкриваються, здолати тварин-охоронців найлегше. Там трохи далі по схилу лежать кістки — ти, мабуть, туди не дійшла, і добре. Багато кісток: три собаки, ще один кінь. Ці от, яких я завела назад, — останні, що лишилися.　

— То вони щось таки викрали?! А чому ми тоді тут сидимо? Треба телефонувати, викликати охорону, треба!..

Бабуся мовчки налила ще одну порцію з термоса, простягла мені чашечку. Я затнулася, зітхнула, випила.　

— Те, що вони забрали, — сказала вона нарешті, — не піде їм на користь. Нікому не йшло.　

Тоді вона й розповіла мені цю історію — так, як їй самій переповідав колись її дідусь, а тому — його батько… І так століття навспак, віки й віки.　

Коли вона говорила, часом мені здавалося, що я чую голоси усіх тих, хто був хранителем цієї історії, а часом — що це бринять голоси тих, хто цю історію створив, — у часи давні, нині призабуті…　

Розділ перший,　

у якому

Сноррі Каламар

їде на ярмарoк

Було це в часи прадавні, нині призабуті. Ходили тоді по землі герої й потвори, і перших не завжди вдавалося відрізнити від других. А слово в ті дні бувало гострішим за меч — хоч і мечі теж уміли ще мовити гостре слово.　

Жив тоді в землі Вогняної Форелі чоловік на ім'я Сноррі, а прізвисько він мав Каламар. Не було для Сноррі милішого діла, ніж сліпати над старими книгами чи записувати давні історії. У дитинстві навчився він грамоти від мандрівного ченця, який на прощання подарував йому кілька своїх книжок.　

Казали, що з того й почалися біди в цій сім'ї: грамота-бо і книжки самі нещастя притягують, це кожен знає.　

Сноррі був середній син чоловіка на ймення Авдульв Пишний Хліб. Авдульв той успадкував свої землі від батька, Снерріра Ватри. Змолоду ходив Снеррір Ватра за море і привіз чимало здобичі. Стрімко й неспинно поширювалася влада Снеррірова: купував він наділ за наділом, хутір за хутором, — і так примножив свої багатства та подбав про спадок для нащадків.　

Звісно, нажив він і недоброзичливців, та жоден не насмілювався відкрито піти проти нього, бо мав Ватра славу чоловіка рішучого й зухвалого. Роки, однак, і скелю кришать — от і полум'я Снерріра Ватри почало згасати. З власної волі полишив він хазяйство на сина, а сам більше переймався давніми байками, що їх тепер пам'ятали найстарші діди та скальди[1].　

Авдульв Пишний Хліб ріс у затінку батькової слави, та попри це став добрим наступником Снерріра. Авдульвові орендарі, родичі та раби завжди були ситі, а худоба та зерно славилися на всю Північ. Молодший його син Ятґейр Меткий успадкував дідову вдачу: у п'ятнадцять років вирушив у першу виправу й привіз багацько здобичі. Старший син, Гаґбард Ратиця, господарював, як і батько, а ще вважався серед чоловіків найрозсудливішим, і часом слово його на тінґах мирило навіть кревних ворогів.　

А от Сноррі Каламар тільки й знав, що гнути спину над книжками. У дитинстві він багато хворів, одного разу ледь не помер, та старий Снеррір сам склав пожертву богам (Міцним — так він їх називав) — і наступного ранку малий прийшов до тями.　

Люди не раз дивувалися, чому саме середульшого онука дід любив найбільше. Гадали: може, тішиться, що назвали Сноррі на його честь? А може, до серця йому, що хлопчик охоче вислуховує усі ті балачки про Міцних, драконів та пряль долі?　

Змалечку знав Сноррі назви дев'яти світів і дюжини засвітів, майстерно укладав нові кенінґи, що описували Одіна Стойменного, а справжні його імена, звісно ж, ніколи не згадував. Люди посміювалися: ну хто нині вірить, що справжнім іменем можна привернути небажану увагу богів?..

А від історій про світи та засвіти, про закляті мечі та скарби — ну яка з них користь? Та ніякої!　

І не скажеш, щоб Сноррі був аж геть недотепний ні до чого — от тільки робив усе без поквапу й душі, для годиться. Видно було, що думкою він у інших часах і світах.　

Коли до Авдульвового хутора