ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ - Володимир Костантінович Пузія

Потім казали, що Ейнар приїхав свататися до Ейри, єдиної доньки Авдульва. Казали, що Авдульв на мить завагався, чи не погодитись, та підвелася Ейр і мовила: «Швидше вийду я заміж за найбридкішого з Дітей туману! Навіть куцан з носом до колін, банькатий і капловухий, буде мені миліший за Ейнара Гнилозубого».　

Казали, начебто не втримав тоді Авдульв Пишний Хліб посмішки, і Ейнар Буре Ікло осміхнувся йому у відповідь. Казали, що тієї ж миті старий Снеррір Ватра усе зрозумів і встав, тримаючи в руці ніж, яким краяв хліб.　

А ще казали, що сватання було тільки зачіпкою. Ейнар-бо давно заздрив Снерріровим статкам — і знав напевно, що жоден з онуків Ватри не помститься за батька, діда й сестру, за спалений хутір і розграбоване добро. Багатим був Снеррір, хазяйновитими вродилися його син та старший онук, однак Ейнар мав дуже вправних воїнів і лиху вдачу.　

Після поховання знову увесь вечір просидів Сноррі над книжкою — єдиною, що вціліла. Завжди носив він її з собою і занотовував туди оповідки старого Снерріра Ватри.　

Зранку ж упіймав він на подвір'ї єдине вціліле ягня, взяв міх із медом та й каже братові:　

— Як не вернуся за два дні — не чекай на мене. Та до того часу не чини нічого супроти Бурого Ікла. Потім — роби як знаєш.　

Сказав на це Гаґбард:　

— Коли народжується чоловік, має він хист до зброї чи до хазяйства. Звуть його тоді чоловіком меча або чоловіком коней. Та, певно, норни-доленосиці переплутали нитки, і в нашого батька замість трьох синів народилося тільки двоє. А був би третій — хтозна, може, й не насмілився б Ейнар напасти на хутір.　

А Сноррі на те:　

— Хоч і мовлене спересердя, але правдиве слово твоє.　

Сказав, сів на коня та й поїхав геть.　

Чекали на нього день, чекали другий. Надвечір побачили: їде до хутора вершник з мечем за спиною, сивий та незграбний. Подумали: вирішив Буре Ікло висунути умови перемир'я та й послав когось зі старших воїнів, не так могутнього, як здібного до перемовин.　

Та коли вершник підїхав ближче, побачили всі, що це Сноррі. Хоч і минала тоді його двадцять перша осінь, волосся в парубка стало сиве-сивезне, наче памороззю вкрите.　

І погляд він мав такий, наче та паморозь торкнулася і його очей.　

Звідки в тебе цей меч? — спитав Гаґбард, однак Сноррі сказав тільки:　Поклич сімох найхоробріших воїнів — і сідлайте коней. І накажи, щоб, як дійде до бою, трималися від мене якнайдалі.　

Гаґбард мовчки кивнув. Подумав: либонь, попросив мій брат покровительства в Одіна Стойменного — і зглянувся над ним Батько битв, Господар Герцю.　

Поїхали вони до Ейнара Бурого Ікла — двоє братів та семеро Гаґбардових людей. Побачивши їх, Ейнар наказав відкрити браму. Запросив до столу, сказав, сміючись:　

— Радий я, що сини виявилися мудрішими за батька. Адже розумний чоловік знає, де пролягає межа його можливостей, а мудрий ніколи за цю межу не заступає.　

Відповів на це Сноррі:　

— Правду кажеш, Ейнаре: кожен має таку межу. І зазіхнувши на добро мого батька, ти за неї заступив.　

Потім витягнув він меч і пішов до Бурого Ікла. Двоє синів Ейнара кинулися навперейми. Сноррі зарубав обох, а от їхні удари йому не зашкодили, наче мав він на собі не полотняну сорочку, а міцний панцир.　

Тоді й Гаґбардові люди кинулися на людей Бурого Ікла. Билися відчайдушно, затято — та про настанову Сноррі не забув жоден. Усі трималися подалі від Каламаря, навіть коли вороги обступили того півколом.　

Згадували потім, що бився Сноррі мовчки і скрикнув лише раз. А сталося це, коли здалось йому, що й за спиною в нього опинилися люди Ейнара.　

Було так: відбивався він від ворогів, аж залунали звідусіль чужі голоси. Одні кричали: «Бий його, бий!», — а інші: «Ззаду, Сноррі, ззаду!»　

Не обертаючись, відмахнувся він — і відчув, що влучив. А тоді зійшовся у двобої з Бурим Іклом і, хоч був на тринадцять зим молодший за нього й рідко брав до рук меча, одним махом розтяв Ейнара від плеча до пояса.　

Лише тоді обернувся й побачив: увесь цей час Гаґбард Ратиця прикривав спину свого молодшого брата.　

Прикривав, аж поки не загинув від братового ж меча.

Розділ другий,　

у якому Сноррі Самітний

БАЧИТЬ ТЕ, ЧОГО СПОДІВАВСЯ　

НІКОЛИ НЕ ПОБАЧИТИ

Отак став Сноррі старшим у сім'ї. Мусив він тепер дбати про свій рід, думати про його майбутнє.　

Одразу після бою наказав Сноррі зібрати Ейнарових людей. Родичів у Бурого Ікла майже не лишилося: двох своїх братів він убив, двоє молодших втекли за море, п’ятеро дорослих синів померли у виправах, а ще троє — у битві зі Сноррі та Гаґбардом. Єдину ж свою доньку Ейнар вигнав сам, бо характером вона пішла в батька: була така ж люта й непримиренна. Лишалися ще нинішня Ейнарова дружина та малий хлопчик, що його народила Бурому Іклу одна з рабинь.　

Розумів Сноррі, що повинен подбати про них. І хоч важко було йому на серці, знав він, що родова помста гірша за пожежу влітку: випалює усе навкруги до найглибших коренів. Не хотів він такої долі майбутнім нащадкам свого меншого брата, Ятґейра Меткого. Тож попросив в одного з воїнів Гаґбарда звичайний меч і зробив те, що мусив зробити.　

Коли володар Півночі, Грольф Полум'яний, дізнався про те, що сталося, він розділив землі Ейнара між трьома своїми найвідданішими воїнами, а Сноррі Каламару звелів порядкувати батьковим і братовим спадком аж доки повернеться молодший брат, Ятґейр.　

Коли той приплив, Сноррі сказав:　

Тепер батькове майно — твоє майно. Проживу я на твоїх землях рік і один місяць, а потім піду, бо маю ще справи у світі.　

Відповів Ятґейр Меткий:　

Живи скільки хочеш. Ти — останній мій брат, нема в мене нікого ріднішого за тебе.　

І так було: одружився Ятґейр і почав порядкувати землями батька й діда, Сноррі ж оселився на віддаленому хуторці в старого Раґнара Половинника.　

Той Раґнар був побратим Снерріра Ватри. Замолоду ходили вони разом у виправи в далекі землі, билися плечем до плеча, чесно ділили здобич. Коли Снеррір відклав меч і сокиру, Раґнар ще довго плавав за море, аж