ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ - Володимир Костантінович Пузія

І тут у мене щось сталося з очима. Це як у китайських об'ємних листівках: повертаєш її під різними кутами, і тигр тобі підморгує або рибки махають хвостами.　

Тільки кінь мені не підморгував і хвостом не махав. Я дивилася на нього, а бачила не живу тварину — лише скелет, причому навіть не з усіма кістками (йому точно бракувало трьох ребер і пари хребців).　

Тут я вдалася до варіанту № 3 і закричала. Ну а хто б не закричав, от чесно?　

Скелет коня сахнувся від мене, заіржав. Я раптом побачила, що за спиною в нього височить… ну, найкраще до цього пасувало слово «брама», хоча зроблена вона була точно не людськими руками. Власне, навіть «зроблена» не найвдаліше слово, радше — «росла» чи «формувалася». І взагалі, найголовнішою ознакою цієї штуки була проникність, дтвірність. Обрамлення не мало значення, воно й складалося з випадкових елементів: гілок, трави, простого тремтіння в повітрі, нічного метелика, навіть із зірки, що якимсь дивним чином сяяла точнісінько у найвищій точці арки й усе це фіксувала.　

За аркою ж була порожнеча, і ще темінь — справжня, такої в місті не побачиш. І в таку ніколи й не подумаєш світити, наприклад, ліхтариком, — бо ж раптом хтось по той бік зверне на тебе увагу.　

Гнідий тим часом знову прибрав подоби звичайнісінького коня (але з вінтажною збруєю). Судячи з погляду, він перелякався більше за мене, і тоді я сказала:　

— Тихо, тихо… Вибач, це я здуру. Все добре, ходи сюди.　

Чомусь мені здалося надважливим не дати коневі — живому чи ні — втекти. Я простягла до нього руку, він форкнув, мовляв, так я тобі й повірив, істеричко.　

Але обережний крок до мене зробив.　

Повід звисав у нього з шиї, хитався туди-сюди.

Я пригадала усі ті сумні історії, що час від часу траплялися в інтернеті: про те, як кінь, якого вигулювали, раптом лякався й кидався бігти — і що ставалося з тренером, котрий не встигав відпустити повід.　

Пригадала я, звісно ж, після того, як тихенько підійшла до коня і взяла повід. Він був шорсткий, сухий і чомусь теплий.　

Кінь смикнув вухом, прислухаючись до беззмістовної дурні, яку я говорила, просто щоб не мовчати. На мить він знову перетворився на скелет — точніше скелет проступив крізь м'ясо й шкіру, наче зображення на фотці, коли їх ще проявляли.　

А потім голос у мене за спиною промовив:　

— Молодчинка. Тепер просто стій, не смикайся й не обертайся.　

Легко їй було казати. У першу мить я ледь не заволала ще гучніше, ніж тоді, коли побачила непоказну внутрішню сутність гнідого.　

Але стояла; не оберталася і не смикалась. Лише промовила неголосно:　

— А тебе сюди яким чином?.. Тільки не кажи, що ти відьма і ви тут тусите на Купала, а прилітаєте на лопатах!　

Вона засміялася, тихо й по-дитячому, наче була моєю одноліткою.　

— Ні, — сказала, — не відьма. Я радше зоотехнічка. Доглядаю за рідкісними видами істот. Ну й принагідно ще за дечим.　

Я глянула в очі коневі. Він уже не нервувався, стояв сумирно. І навіть у своїй скелетній формі не здавався страшним.　

Потім він смикнув вухами, скосив погляд кудись собі за спину. І тоді я почула цокання кігтів — таке негучне клац-клац-клац по кам'яній підлозі.　

Я навіть не встигла здивуватися, звідки тут кам'яна підлога, аж з примарної брами вийшов собака. Такий, знаєте, породистий: худорлявий, із видовженим писком, кудлатий. «Бойовий», — чомусь подумала я.　

— То оці двоє — твої опіканці?　

— Майже. — Бабуся вийшла в мене з-за плеча, поклала долоні коневі на шию. — Ти як? Тримаєшся? — Вона обернулася і вперше за цю ніч поглянула на мене.　

На ній був дивний робочий однострій: щось на зразок тих, які носять працівники всяких там «міськзеленбудів», ботсадів та зоопарків, але елегантніший. Вузькі штани, приталена куртка, що сильно нагадувала сюртук, широкий пояс із кишеньками під різні пляшечки, наплічник.　

На сюртуку ще була емблемка, чи то роги, чи крила стилізовані, я толком не розгледіла. У темряві вони ледь помітно люмінесціювали.　

— Та тримаюся, — сказала я. — Слухай, смішне питання, але… ці створіння — вони все-таки мертві чи живі?　

— Істоти, — навіщось уточнила вона. І додала: — Боюся, двома словами не поясниш. Якщо не проти, почекай мене тут. Я відведу їх назад, поки двері не закрилися, а потім поговоримо.　

Собака тим часом оминув нас і стояв на схилі, стежив поглядом за машиною, що саме вирулювала на ґрунтовку. Він гавкнув один раз, коротко, стиха, наче просто хотів привернути бабусину увагу.　

— Так-так, — сказала вона. — Знаю. Але це вже не наш клопіт, тут ми нічого не вдіємо. Ходімо, милий, двері скоро закриються, тобі не можна тут лишатися.　

Бачите, це в нас сімейне — розмови з тваринами. Тільки бабусю вони слухаються, завжди слухалися. Я дивилася, як вона йде разом з конем і собакою у ту примарну браму, і згадувала, як у дитинстві вірила, що тварини нас справді розуміють — не тільки тон, але й сенс сказаного.　

А ще я любила дивитися на нічні зірки й мріяла, що звідти хтось так само дивиться на нас, от просто на мене. Часом я навіть була впевнена, що відчуваю той погляд. Дружній — звісно ж, він міг бути тільки дружній і братній, ну а який ще?!..　

У дитинстві взагалі віриш у купу безглуздих речей. У те, що твій старший брат житиме вічно. Чи в те, що війна — штука далека й чужа, яка тебе жодним чином не стосується, — щось на кшталт казок про злих відьом і скарби під землею.　

Я дивилася в браму, якої не існувало, — на зірку в небі, на нічного метелика, на мерехтіння повітря, — й бачила там, по той бік отвору, — вогні, і погляди, і мерехтіння тіней.　

І те, про що потім жодного разу нікому не розповідала, навіть бабусі та батькам. Насамперед — бабусі та батькам.　

Потім усе було так, як бабуся й обіцяла: вона повернулася, двері зачинилися, ми поговорили. Сіли собі біля багаття, в наплічнику виявився термос, у термосі — міцна кава з домішками спецій.　

— Усе я тобі не розповім, — чесно сказала бабуся. — Принаймні не сьогодні й не у найближчі кілька років.　

— От як виросту — тоді все зрозумію? — Насправді це мене не дуже й засмутило. Я більше переймалася простим питанням: чи побачене в брамі не було ілюзією. Зрештою, я ж торік, у вересні чотирнадцятого, постійно бачила Сашка