ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ - Володимир Костантінович Пузія

Чи загубив він душу, ніхто не знав, а от ліву руку втратив, а з нею — власні землі й дружину. Казали, буцімто Снеррір Ватра пропонував побратимові допомогу, але той відповів:　

— Відрубану руку назад не пришиєш. З сім'єю те саме.　

Тоді виділив йому Снеррір шмат землі, і Половинник доживав там віку. Коли попросився до нього Сноррі в учні, Рагнар тільки засміявся:　

— Навіть зі своєю правицею я вправніший, ніж ти з обома руками.　

— Про те й мова, — відповів Сноррі — й було в його голосі стільки непохитності та відчаю, що вдруге засміявся Раґнар і погодився вчити побратимового онука.　

Минали дні й тижні, складалися в місяці. Люди почали звати Сноррі Самітником, а ще — Сивоволосим, та інколи, позаочі, йменували Братовбивцею. Однак Сноррі на прізвиська не зважав. З ранку до ночі вправлявся він із мечем під наглядом Рагнара Половинника, і дивувалися люди, кажучи: може, й буде з нього справжній чоловік.　

Щоправда, користувався він одним із Рагнарових мечів, а свій — той, яким убив Ейнара Буре Ікло, — тримав у скрині міцно замотаним у шкури. Хлопчисько, що доглядав за кімнатою Каламара, колишній раб Ейнара, брехав, наче найтемнішими ночами чує зі скрині голоси. Та хто, зрештою, бере до уваги думку раба.　

Так минуло чотири місяці. Навесні ж, у переддень Вальборга, Ятгейр Меткий запросив брата до своєї господи і повідомив, що брат незабаром матиме небожа. Сноррі привітав Ятгейра і дружину його, і жоден не дорікнув би, що чує в словах Самітника облуду чи заздрість.　

Повертаючись від брата, проїжджав Сноррі повз курган, у якому спочивали батько з дідом, і побачив на могилі вершника, та наче дивного якогось. І потім, коли їхав через нічний ліс, здавалося йому, що хтось простує за ним назирці, однак як оглядався — нікого не бачив.　

Так доїхав він до містка, перекинутого над Винним ручаєм, а тоді зупинився і сказав:　

— Хоч би хто ти був — виходь із тіней. Якщо маєш справу до мене, так і скажи.　

Почув він у відповідь:　

— А якщо я хочу твоєї смерті? — і вперше за багато місяців Сноррі злякався по-справжньому.　

Відповів:　

— Якби хотіла — давно б уже спробувала вбити мене, так чи сяк.　

Виїхала тоді вершниця з тіні, і побачив Сноррі те, чого побачити ніколи не сподівався. Те, чого сподівався ніколи не побачити.　

Сестра його Ейр була тією вершницею. Якби не голос, не впізнав би він її. Заплела вона коси і склала на голові двома золотими зміями, тож рана на скроні лишилася майже непомітною. Та ніяка коса не приховала б темну пляму на правій щоці й шрам, що пролягав від лівої брови до носа.　

Побачив він, що пальці в неї вологі. Побачив, що їде вона на вовкові — чорному, дебелому, мов теля.　

Заговорив до неї Сноррі, як учив його дід — високою мовою, мовою Міцних:　

— Радий зустріти рідну сестру я. Бачу, Батько Богів, віддав нашій сестрі належне, ушанувавши. Серед валькірій жити довіку, ткать гобелен в Залі частунків — доля предивна, шана велика. Кажуть, що він — як завіса між цими двома світами: світом живих і світом померлих. Кажуть, що діви списів прясти сідають щоночі. Кажуть, не можна й на мить працю їм цю полишати, щоб не змішалися ті два світи, щоб живий мертвих не видів. Батько Богів був до нас милосердний: брату дав змогу побачить сестру. Перекажи мою дяку Йому — Пану звитяжців.　

Дивно поглянула на брата Ейр, валькірія. Сказала:

— Прядива брак працю обірве. З ночі у ніч тонша завіса: неміч мечів, влада сумирних, лад у серцях не нагодують круків Високого. Втішся, одначе: станеш ти плугатарем у Батька Богів. Отриманий меч твій хай ниву ізоре, викреше іскру, пломінь роздмуха. З дня на день кревні Ейнара повернуть з-за моря, прийдуть помститись. Станеш на герць, переможеш їх, славу здобудеш. Конунгом станеш, славних мужів поведеш ти у дальні виправи. Підеш на південь, вестимеш плуг з дому до дому, з хутора в хутір. Прядиво сестрам моїм круки знову нестимуть удень і вночі. Знову завіса стане міцною, знову звитяжці медом духмяним п'яні уп'ються в Залі частунків.　

Тихо говорила вона й уважно дивилася своїм єдиним оком на брата. І Сноррі Самітник, хоч би якої ціни йому це не коштувало, витримав сестрин погляд.　

Потім кивнув, попросив кланятися батькові й діду та переказати, що за їхнє вбивство він помстився сповна.　

А ще додав, що радий був бачити сестру та вражений мудрістю й прозірливістю Батька Богів.　

Ейр відповіла, що втішена це чути. Адже Господар герцю попереджав, мовляв, не дослухається Сноррі до поради, вчинить по-своєму; а це, додала вона, дуже б її засмутило.　

Ейр була старша за Сноррі й завжди опікувалася ним — навіть тепер, коли мала й інший клопіт.　

Усміхнувся до неї Сноррі, кивнув і поїхав геть. Обійняти її, однак, не зважився і жодного разу не обернувся.

Розділ третій,

в якому Сноррі Відступник

зустрічається з пращурами

Повернувшись на хутір, зібрав він речі й на світанку вирушив до Крукової затоки. Там сів на корабель, що йшов до Гольмґарда і покинув рідний край.　

Потім казали, що бачили його в Альдейг'ї та у Палтеск'ї, у Великих Степах та на Олкозі. І ходили чутки про дивного чоловіка, який наймається охоронцем купецьких караванів: буцімто охоче вивчає він чужі мови, слухає місцеві легенди й оповідки — та й сам частіше вдається до мудрого слова, ніж до зброї. А ще розповідали, що возить він із собою дивний меч: оздоблений золотом-сріблом і самоцвітами, а в руків'я буцімто вживлено фалангу з десниці Одіна — і тому меч цей не зупинять ні метал, ні закляття. Казали, що жодного разу не виймав він його з піхов, тримав щільно замотаним у шкури — й лише вночі, коли ніхто не бачив, розгортав ті шкури й розмовляв із мечем. Коли — як із рідним братом, а коли — наче із заклятим ворогом.　

І подейкували, буцімто часом меч відповідав йому, бувало — розраджував, бувало й кпинив. Це й не дивно: люди-бо марновірні та ласі до безглуздих вигадок.　

Отак їхав собі Сноррі на південь, ловлячи крихти