Сяйво - Стівен Кінг
— Піди, пограй, доко. Повеселися.
Але він не веселився. Він безцільно нипав по готелю, заглядаючи до покоївок у прикомірки й у комірки швейцарів, вишукуючи що-небудь цікаве й не знаходячи, — маленький хлопчик, що тупотить по витканому звивистими чорними лініями синьому килиму. Час від часу він пробував відкрити двері якого-небудь номера, але всі вони, звичайно, були замкнені. Універсальний ключ висів унизу, у конторі, але тато сказав, щоб Денні не смів його чіпати. Та йому й не хотілося. Чи хотілося?
(Навіщо ти тут7.)
Якщо глянути пильніше, нипав він зовсім не безцільно. Він згадав казку, яку йому одного разу прочитав п’яний батько. Це було давно, але й зараз ця казка пам’яталася не менш яскраво, ніж коли тато її щойно прочитав. Мама тата висварила і запитала: що це він робить, читаючи трирічному маляті такі жахи? Казка називалася «Синя Борода». Це Денні теж пам’ятав чітко — адже спершу він подумав, що тато сказав «Син і Борода», але ніяких синів у казці не виявилося — там, до речі, взагалі не було мови про дітей. Насправді казка була про дружину Синьої Бороди, красиву пані з житнім, як у мами, волоссям. Після того як Синя Борода оженився з нею, вони оселилися у величезному й дивному замку, дуже схожому на «Оверлук». Щодня Синя Борода йшов на роботу і щодня велів своїй гарненькій дружині не заглядати в одну певну кімнату, хоча ключ від неї висів на цвяшку — як унизу на стіні контори висів ключ-універсал. Цікавість щодо замкненої кімнати почала все дужче й дужче долати дружину Синьої Бороди. Вона спробувала заглянути в замкову щілину — так Денні намагався подивитися у вічко номера 217 — безрезультатно. Там навіть була картинка: дружина стає на коліна й намагається заглянути під двері, але щілинка виявилася малувата. Двері розчинилися навстіж і...
Стара книжка казок описувала те, що виявила леді, смакуючи огидні подробиці. Ця картинка відбилася в мозку Денні, як опік. У кімнаті виявилися відрубані голови семи колишніх дружин Синьої Бороди — кожна на своєму п'єдесталі, широко розплющені очі блискають білками, роти роззявлені в безмовному крику. Вони чудом утримувалися на шиях, перебитих змахом меча, вниз по п'єдесталах стікала кров...
Вона з жахом обернулася, щоб утекти з кімнати і з замку, і що ж? У дверях, блискаючи очима, стояв Синя Борода. «Я наказував тобі не заходити сюди, — сказав Синя Борода й дістав із піхов меч. — На жаль, ти виявилася настільки ж цікавою, як і інші сім. І хоча я любив тебе дужче за них, кінець твій буде таким самим. Готуйся вмерти, погана дружино!»
Денні здавалося, що кінець у казки був щасливим, однак суть його загубилася поряд із двома головними образами: дражливі замкнені двері, що приховують велику таємницю, і сама ця страшна таємниця. Замкнені двері, а за нею голови — відрубані голови.
Він потягнувся й, начебто нишком, нажав на ручку дверей. Скільки часу він провів тут, зачаровано стоячи під дверима м’якого сірого кольору, Денні не знав.
(І напевно, разів зо три мені ввижалося всяке... різна гидота...)
Але містер Геллоран — Дік — сказав також, що думає, ніби вони не можуть мені зашкодити. Як страшні картинки із книжки, ось і все. Може, я там нічого й не побачу. З іншого боку...
Ліва рука Денні пірнула в кишеню й дістала ключ, який, звичайно, був там весь цей час.
Хлопчик тримав ключ за прикріплену до нього квадратну металеву табличку, на якій було надруковано: КОНТОРА. Розгойдуючи ключ на ланцюжку, він дивився, як той описує коло за колом. За кілька хвилин Денні перервався й сунув ключ у замок. Той сковзнув вільно, без запинки, начебто увесь час хотів потрапити туди.
(Здається, мені ввижалося всяке... різна гидота... обіцяй мені не заходити туди...)
(Обіцяю)
А обіцянка — це, зрозуміло, зовсім не дрібниця. Проте сверблячка цікавості не вщухала, виводячи з себе, немов Денні пожалився кропивою там, де не почухаєшся. Однак це була бридка цікавість, того роду, що змушує підглядати крізь пальці в найстрашніших місцях фільму жахів. Але там, за дверима, не кіно.
(Не думаю, що вони можуть нашкодити тобі... як страшна картинка в книжці...)
Раптом ліва рука Денні потягнулася вперед. Однак, поки вона, вийнявши із замка ключ-універсал, не сунула його назад у кишеню, хлопчик не цілком розумів, що збирається робити. Широко розплющивши сіро-блакитні очі, він ще хвилину пильно дивився на двері, потім швидко повернувся й пішов по коридору назад до головного холу, у який цей коридорчик уливався під гострим кутом.
Там щось змусило його призупинитися, мить він не міг зрозуміти, що саме. Потім згадав: на шляху до сходів, просто за поворотом, на стіні згорнувся клубком один із тутешніх старомодних вогнегасників. Як спляча змія.
Вони зовсім не такі, як хімічні, казав тато, хоча в кухні було й кілька таких. Вони — попередники сучасних систем розприскування. Довгі полотняні рукави підключені просто до водопроводу «Оверлука», тож, повернувши один-єди-ний вентиль, можна перетворитися на пожежну команду з однієї людини. Тато сказав, що хімічні вогнегасники, які розпорошують піну або двоокис вуглецю, значно кращі. Хімікати гасять полум'я, віднімаючи необхідний для горіння кисень, а розпилення під великим тиском може лише
✓
рознести навколо язики вогню. Тато сказав, що містерові Уллману варто замінити старі вогнегасники разом зі старим котлом, але, напевно, містер Уллман не зробить ні одного, ні іншого, тому що він — ХРІН ДЕШЕВИЙ. Денні знав, що це один із найгірших епітетів, які здатен ужити його батько. Епітетом нагороджувалися деякі лікарі, дантисти й ремонтники, а ще — начальник татового Відділу англійської мови в Стовінґтоні, який заборонив татові замовляти якісь книги, тому що, сказав він, це понад їхній бюджет. «Понад бюджет, чорт його забирай, — кип'ятився батько перед Венді (Денні слухав зі своєї спальні, де повинен був бачити десятий сон). — Просто заощаджує останні п'ять сотень для себе, ХРІН ДЕШЕВИЙ!»
Денні заглянув за ріг.
Вогнегасник був на місці — згорнутий багато разів плаский рукав, прироблений до стіни червоний іцит. Над ним у скляному ящику, як музейний експонат, спочивала сокирка. На червоному тлі були
