Відьмак. Кров Ельфів - Анджей Сапковський

— Слухаюся! — Фельдмаршал кашлянув і випрямився.

— Що ще, Коегорне?

— Граф… Він уже тут, ваша величносте. Прибув відповідно до наказу.

— Уже? — усміхнувся чоловік. — Дивовижний поспіх. Сподіваюся, він не загнав того вороного, через якого всі так йому заздрили. Хай увійде.

— Я маю бути присутнім при розмові, ваше величносте?

— Вочевидь, наміснику Цінтри.

Викликаний з передпокою рицар увійшов у кімнату енергійним, міцним, гучним кроком, у скреготі чорного обладунку. Зупинився, гордо випрямився, відкинув на спину мокрий брудний плащ, поклав долоню на руків’я потужного меча. Спер на стегно чорного шолома, оздобленого крилами хижого птаха. Коегорн глянув в обличчя рицаря. Знайшов на ньому твердість, військову пиху й зухвалість. Не знайшов нічого, що мав би знайти на обличчі чоловіка, який останні два роки провів у вежі, у місці, з якого, як усе вказувало, вийти можна лише на ешафот. Фельдмаршал усміхнувся у вуса. Знав, що презирство до смерті й шалена відвага молодиків бралася виключно з відсутності уяви. Знав про те достеменно. Сам колись був таким молодиком.

Чоловік, який сидів за столом, спер підборіддя на сплетені пальці, глянув на рицаря уважно. Молодик напружився, наче струна.

— Щоб усе було ясно, — сказав чоловік з-за столу, — знай, що помилку, яку ти зробив у цьому місті два роки тому, тобі не пробачено. Але ти отримаєш іще один шанс. Отримаєш іще один наказ. Від того, як його виконаєш, залежатиме моє рішення щодо твоєї подальшої долі.

Обличчя молодого рицаря навіть не здригнулося, не здригнулося й жодне перо на крилах, що оздоблювали спертий на стегно шолом.

— Я ніколи нікого не ошукую, ніколи не даю нікому марних надій, — продовжував чоловік. — Тож знай, що ти матимеш шанс на збереження шиї від катівської сокири, якщо, зрозуміло, цього разу не зробиш помилки. На повне помилування шанси ти маєш невеликі. На те, що я тебе вибачу й усе забуду… жодних.

Молодий рицар у чорному обладунку й цього разу не здригнувся, але Коегорн помітив блиск його очей. «Він не вірить, — подумав. — Не вірить і сумнівається. Робить велику помилку».

— Наказую слухати з повною увагою, — сказав чоловік з-за столу. — Ти також слухай, Коегорне. Бо тебе також стосуватимуться накази, які я зараз віддам. За хвилю. Бо я мушу подумати над їхнім змістом і звучанням.

Фельдмаршал Менно Коегорн, намісник провінції Цінтра й майбутній головнокомандувач армією з Дол Анґра, підвів голову, напружився, поклавши руку на оголов’я меча. У таку саму стійку встав і рицар у чорному обладунку, із шоломом, оздобленим крилами хижого птаха. Чекали обидва. У тиші. Терпляче. Так, як і належало чекати наказу, над змістом і звучанням якого задумався імператор Нільфгарду, Емгир вар Емрейс, Дейтвен Аддан ин Карн еп Морвудд, Біле Полум’я, що Танцює на Курганах Ворога.

* * *

Цірі прокинулася.

Лежала, а скоріше напівсиділа, сперши голову на кілька подушок. Компрес, який вона мала на чолі, був уже теплим і тільки ледь вологим. Скинула його, не в силах витримати тягар і того, як пекло шкіру. Вона насилу дихала. Горло її було сухим, ніс — майже повністю забитим засохлою кров’ю. Але еліксири й закляття подіяли — біль, який кілька годин затьмарював її погляд і розколював череп, зник, відступив, після нього залишилися тільки тупа пульсація і враження тиску у скронях.

Вона обережно торкнулася носа ребром долоні. Кров уже не йшла.

«Ото дивний був сон, — подумала вона. — Перший сон за стільки днів. Перший, у якому я не боялася. Перший, який стосувався не мене. Я була… спостерігачем. Бачила все, наче згори, звисока… Наче я була птахом… Нічним птахом…»

«Сон, у якому я бачила Ґеральта».

У тому сні була ніч. І дощ, який морщив поверхню каналу, шумів на ґонтах будинків, на стріхах сараїв, лиснів на дошках мостових і помостів, на палубах човнів і барок… І там був Ґеральт. Не один. Був із ним чоловік у смішному капелюшку з пером, обвислим від вологи. І худа дівчина в зеленому плащі з каптуром… Усі троє повільно й обережно йшли мокрою мостовою… А я бачила їх згори. Наче була птахом. Нічним птахом…

Ґеральт затримався. Далеко ще? — спитав. Ні, сказала худа дівчина, обтрушуючи воду із зеленого плаща. Ми вже майже на місці… Гей, Любистку, не відставай, бо загубишся у тих завулках… А де, на лихо, Філіппа? Я ж тільки-но її бачив, летіла вона вздовж каналу… Але ж паршива погода… Ходімо. Веди, Шані. А так, між нами, звідки ти знаєш того знахаря? Що тебе з ним поєднує?

Інколи я продаю йому ліки, якщо вкраду з майстерні в університеті. Що ти так дивишся? Вітчим ледь сплачує моє навчання… Буває, що я потребую грошей… А знахар, коли має справжні ліки, лікує людей… Принаймні не труїть їх… Ну, ходімо вже.

«Дивний сон, — подумала Цірі. — Шкода, що я прокинулася. Хотіла б побачити, що буде далі… Хотіла б я знати, що вони там роблять. Куди йдуть…»

З кімнати поряд лунали голоси, голоси, які її розбудили. Мати Неннеке говорила швидко, схоже, була збудженою, знервованою і злою. «Ти не виправдала мою довіру, — говорила. — Не треба мені було на те погоджуватися. Я могла б здогадатися, що твоя нелюбов до неї призведе до нещастя. Я не мала тобі дозволити… Бо я ж тебе знаю. Ти сувора, ти жорстока, а до всього того ще й безвідповідальна й необережна. Безжально катуєш ту дитинку, змушуючи її до зусиль, із якими вона не в змозі впоратися. Ти не маєш серця».

«Ти насправді не маєш серця, Йеннефер».

Цірі нашорошила вуха, бажаючи почути відповідь чародійки, її холодний, твердий і звучний голос. Бажаючи почути, як вона відреагує, як насміється з архіжриці, як висміє її надмірну опіку. Як скаже те, що говорить завжди: що бути чародійкою — це не жарти, що це не заняття для панянок з порцеляни, для іграшок із крихкого скла. Але Йеннефер відповіла тихо. Так тихо, що дівчинка не зуміла не тільки зрозуміти, а й навіть розрізнити окремі слова.

«Я засну, — подумала, обережно й легенько обмацуючи носа, усе ще чутливого й наболілого, забитого засохлою кров’ю. — Повернуся до мого сну. Побачу, що робить Ґеральт, там, уночі, під дощем, над каналом…»

Йеннефер тримала її за руку. Вони обидві йшли довгим темним коридором, між кам’яними колонами, а може, статуями. Цірі не могла розрізнити форм у густій пітьмі. Але в темряві хтось був, хтось ховався там і стежив за нею, поки вони йшли.