Відьмак. Кров Ельфів - Анджей Сапковський
— Напевне на те розраховує, — зареготав Демавенд. — Але ж спритний планчик собі наш король придумав! Ми вдаримо на лівий берег, але озирнутися не встигнемо, як наш Фольтест знайде й здобуде дівоче серденько, матиме молоденьку дружину, яку посадить на троні Цінтри, а тамтешній люд від розчулення плакатиме і сцятиметься у штани від щастя. Адже отримає свою королеву, плоть від плоті й кров від крові Каланте. Матимуть королеву… разом із королем. Королем Фольтестом.
— Ото ви дурню варнякаєте! — крикнув Фольтест, який то червонів, то блід. — Що вам у голови стрелило? У тому, про що ви патякаєте, ані крихти сенсу немає!
— У тому є чимало сенсу, — сухо сказав Візімір. — Бо я боюся, що ту дитину дехто посилено розшукує. Хто, Фольтесте?
— Це ж очевидно! Віссегерд і цінтрійці!
— Ні, це не вони. Принаймні не тільки. Хтось іще. Хтось, чию дорогу позначають трупи. Хтось, хто не зупиняється перед шантажем, підкупом і тортурами… Якщо ми вже про те, то чи хтось на прізвище Ріенс перебуває на службі когось із вас? Ха, по обличчях бачу, що або не перебуває, або ви не признаєтеся, що так на так виходить. Повторюю: онуку Каланте розшукують у спосіб, який примушує задуматися. Хто її, питаю, шукає?
— До дідька! — Фольтест ударив кулаком по столу. — Це не я! Мені й на думку не спало б одружуватися з якимось дівчиськом для якогось там трону! Адже я…
— Адже ти вже чотири роки таємно живеш із баронесою Ла Валетт, — знову усміхнулася Мева. — Кохаєтеся, наче два голубки, чекаєте, коли старий барон нарешті відкине копита. Чого ти так дивишся? Ми всі про це знаємо. За що, як вважаєш, ми платимо шпигунам? Але заради трону Цінтри, родичу, не один король готовий був би пожертвувати особистим щастям…
— Стривайте. — Генсельт подряпав заросле підборіддя. — Не один король, кажеш? Так дайте спокій Фольтесту. Є інші. Свого часу Каланте хотіла видати онуку за сина Ервилла з Вердену. Ервилл також може зазіхати на Цінтру. Та й не тільки він…
— Гм-м-м… — пробурмотів Візімір. — Це правда. В Ервилла троє синів… А що говорити про тут присутніх, у яких є спадкоємці чоловічої статі? Га? Мево? Чи ти, бува, не замилюєш нам очі?
— Мене можете виключити. — Королева Лирії усміхнулася ще лукавіше. — Це правда, кружляють світом двоє моїх недоростків… Плоди розкішного забуття… Якщо їх досі не повісили. Сумніваюся, аби комусь із них раптом захотілося покоролювати. Не мали вони до того ані схильності, ані настрою. Обидва вони дурніші навіть за свого батька, хай земля йому пухом. Хто знав мого небіжчика-чоловіка, той розуміє, про що я.
— Факт, — погодився король Реданії. — Я його знав. Сини і справді дурніші? Зараза, я думав, що дурнішим бути не можна… Вибач, Мево…
— Дрібниці, Візіміре.
— Хто ще має синів?
— Ти, Генсельте.
— Мій син жонатий!
— А отрута навіщо? Заради трону Цінтри, як хтось тут мудро сказав, не один пожертвував би власним щастям. Бо воно вигідно!
— Я просив би без інсинуацій! І відчепіться від мене! Інші також мають синів!
— Нєдамір із Генґфорсу має двох. А сам — удівець. Нестарий. І не забувайте про Естерада Тиссена із Ковіру.
— Я б їх виключив, — покрутив головою Візімір. — Ліга з Генґфорсу й Ковір планують династичні зв’язки між собою. Цінтра й Південь їх не цікавлять. Гм-м… Але Ервілл з Вердену… Той — близько.
— Є дехто набагато ближчий, — зауважив раптом Демавенд.
— Хто?
— Емгир вар Емрейс. Він нежонатий. І він молодший за тебе, Фольтесте.
— Трясця його матері, — нахмурив чоло король Реданії. — Якби це була правда… Емгир трахнув би нас, не намастивши! Зрозуміло, народ і шляхта Цінтри підуть за кров’ю Каланте. Уявіть собі, що б сталося, якби Емгир отримав Левеня! Холера, нам тільки того бракує! Королева Цінтри й імператриця Нільфгарду!
— Імператриця! — пирхнув Генсельт. — Це ти занадто, Візіміре. Навіщо Емгиру дівчинка, на диявола йому женитися? Задля трону Цінтри? Емгир уже в Цінтрі! Він підкорив країну і зробив з неї нільфгардську провінцію! Сидить сракою на троні — й там у нього досить місця, щоб вертітися!
— По-перше, — зауважив Фольтест, — Емгир тримає Цінтру правом — а вірніше, безправ’ям — агресора. Якби він мав дівчину й оженився на ній, міг би панувати легально. Розумієш? Нільфгард, пов’язаний із кров’ю Каланте, це вже не Нільфгард-загарбник, на якого скалить зуби уся Північ. Це Нільфгард-сусіда, з яким треба рахуватися. Як би ти зумів випхати такий Нільфгард за Марнадаль, за перевали Амелл? Атакуючи королівство, на троні якого легально сидить Левеня, онука Левиці з Цінтри? Зараза! Не знаю, хто шукає ту дитину. Я її не шукав. Але заявляю вам: зараз почну. Я усе ще вважаю, що дівчина мертва, — але ми не можемо ризикувати. Виявляється, вона занадто важлива персона. Якщо вона вижила — ми мусимо її знайти!
— Чи, може, відразу вирішимо, за кого її віддамо, коли знайдемо? — скривився Генсельт. — У таких справах не можна покладатися на випадок. Ми могли б, звичайно, вручити її бойовим партизанам Віссегерда як штандарт, прив’язану до довгої тички, нехай носять її перед фронтом, атакуючи той берег. Але якщо відбита Цінтра має послужити усім нам… Ви ж розумієте, про що я? Якщо ми атакуємо Нільфгард і відіб’ємо Цінтру, можна буде посадити Левеня на троні. Але Левеня може мати тільки одного чоловіка. Такого, хто пильнуватиме наші інтереси в усті Яруги. Хто із присутніх піде за добровольця?
— Не я, — пошуткувала Мева. — Відмовляюся від привілею.
— А я не виключав би відсутніх, — серйозно сказав Демавенд. — Ані Ервілла, ані Нєдаміра, ані Тиссенідів. А такий собі Віссегерд, майте на увазі, може вас здивувати й знайти несподіване застосування для штандарта, прив’язаного до довгої тички. Ви ж чули про морганатичний шлюб? Віссегерд старий і бридкий, як коров’яча купа, але, напоєне відварами з абсенту й даміани, Левеня може в нього несподівано закохатися! Чи король Віссегерд, панове, є у наших планах?
— Ні, — буркнув Фольтест. — У моїх його немає.
— Гм-м-м… — завагався Візімір. — Як і в моїх.
