Відьмак. Кров Ельфів - Анджей Сапковський

Йеннефер тримала її за руку, йшла швидко й упевнено, сповнена рішучості, так, що Цірі ледь-ледь за нею встигала. Попереду відчинялися двері. По черзі. Одні за одними. Безкінечні ряди дверей із гігантськими важкезними стулками беззвучно відчинялися перед ними.

Пітьма густішала. Попереду Цірі побачила чергові ворота. Йеннефер не сповільнила кроку, але Цірі раптом уже знала, що ті двері самі не відчиняться. І раптом зрозуміла із жахливою впевненістю, що тих дверей відчиняти не можна. Що не можна ними проходити. Що за тими дверима на неї щось чекає…

Вона зупинилася, намагалася вирватися, але рука Йеннефер була міцною і безжальною, вона невблаганно тягнула її вперед. А Цірі нарешті зрозуміла, що її зрадили, ошукали, продали. Що завжди, від першої їх зустрічі, від початку, від першого дня вона була тільки маріонеткою, лялечкою на паличці. Вона шарпнулася сильніше й вирвалася із хватки. Темрява захвилювалася, наче дим, шепоти у темряві раптом стихли. Чародійка ступила крок уперед, затрималася, розвернулася, глянула на неї.

Якщо ти боїшся, то повертайся.

Не можна відчиняти ті двері. Ти про це знаєш.

Знаю.

І все ж ведеш мене туди.

Якщо ти боїшся, то повертайся. Ще є час, щоб повернутися. Ще не пізно.

А ти?

Для мене вже пізно.

Цірі озирнулася. Хоча навкруги стояла темрява, вона бачила двері, які вони вже пройшли, — довгу, далеку перспективу. І звідти, здалеку, із темряви вона почула…

Стукіт підків. Скрип чорного обладунку. І шум крил хижого птаха. І голос. Тихий голос, що вґвинчувався у череп…

Ти переплутала. Переплутала небо із зірками, віддзеркалене вночі на поверхні ставка.

Вона прокинулася. Раптово підвела голову, збиваючи компрес, свіжий, бо мокрий і холодний. Була вона залита потом, у скронях знову дзвонив і пульсував тупий біль. Йеннефер сиділа поряд із нею на ліжку. Голову відвернулатак, що Цірі не бачила її обличчя. Бачила лише бурю чорного волосся.

— У мене був сон… — прошепотіла Цірі. — У тому сні…

— Знаю, — сказала чародійка дивним, не своїм голосом. — Тому я і тут. Я поряд.

За вікном, у темряві, дощ шумів у листі дерев.

* * *

— Сука! — гарикнув Любисток, струшуючи воду з намоклого під дощем капелюха. — Це ж справжня фортеця, а не дім. Чого той знахар боїться, що він ото так захищається?

Човни й барки, прип’яті до молу, колисалися ліниво на зморщеній від дощу воді, тихенько постукували, скрипіли, брязкали ланцюгами.

— Це портовий район, — пояснила Шані. — Тут вистачає бандитів і всілякої піни, місцевих і приїжджих. До Мирмана ходить чимало народу, приносять йому грошву… Всі про те знають. Як і про те, що живе він сам. Тож він підстрахувався. Вас це дивує?

— Анітрохи. — Ґеральт глянув на садибу, поставлену на палі, вбиті в дно канала сажнів за п’ять до молу. — Прикидаю, як дістатися на той острів, до тієї надводної хатинки. Хіба доведеться тихцем позичити якийсь із тих човнів…

— Немає потреби, — сказала медичка. — Там є підйомний місток.

— А як ти переконаєш знахаря, щоб він його опустив? Крім того, там є ще двері, а тарану ми із собою не взяли…

— Залиште це мені.

Велика сіра сова безшелесно усілася на поручні помосту, стріпнула крилами, нашорошилася і перетворилася на Філіппу Ейльгарт, також нашорошену й мокру.

— Що я тут роблю? — забурмотіла гнівно чародійка. — Що я, зараза, роблю тут із вами? Балансую на мокрій жердині… І на межі державної зради. Якщо Дійкстра довідається, що я вам допомагала… І до того ж ця мжичка! Ненавиджу літати, коли дощить. Що то воно? Це дім Мирмана?

— Так, — підтвердив Ґеральт. — Слухай, Шані. Спробуємо…

Вони зійшлися тісно, перешіптуючись, приховані темрявою під навісом солом’яного даху сараю. З таверни на протилежному боці каналу падала на воду смуга світла. Було чути співи, сміх та вереск. На набережну викотилися троє плотогонів. Двоє лаялися і штовхали одне одного, промовляючи по колу ті самі прокльони, до нудоти. Третій, спертий на палю, сцяв у канал, фальшиво при тому насвистуючи.

«Донг, — відізвалася металево залізна бляха, прив’язана ременем до стовпчика біля помосту. — Донг».

Знахар Мирман відчинив віконце, виглянув. Ліхтар, який він тримав у руці, тільки осліплював, тож він його відставив.

— Що за дідько дзвонить там уночі? — гарикнув сердито. — Стукни себе в порожню довбешку, засранець рукожопий, якщо вже прийшла тобі охота стукати! Геть, пішли звідси, питюхи, давайте! У мене тут арбалет зведений! Ну, хто хоче шість дюймів стріли мати в дупі?

— Пане Мирмане, то я, Шані!

— Га? — Знахар вихилився сильніше. — Панянка Шані? Зараз, серед ночі? Як же це так?

— Опустіть міст, пане Мирмане! Я принесла вам, що ви просили!

— От зараз, у темряві? Не могли ви удень, панянко?

— Удень забагато очей. — Худа фігура в зеленому плащі замаячила на молу. — Якщо вийде назовні, що я до вас ношу, викинуть мене з Академії. Опустіть міст, я під дощем не стоятиму, чижми в мене намокли!

— Ви не самі, панянко, — підозріло зауважив знахар. — Звичайно ви самі приходите. Хто там із вами?

— Друг, жак, як і я. А що, я сама мала йти серед ночі до тієї вашої дурнуватої дільниці? Що мені, цнота моя не мила, чи що? Та впустіть мене нарешті, дідько вас забери!

Бурмочучи під носа, Мирман звільнив блокаду коловороту, місток зі скрипом опустився, стукнув об дошки помосту. Знахар подріботів до дверей, відсунув засуви та запори. Не відкладаючи нап’ятого арбалета, обережно визирнув.

Не помітив кулака, що летів до його скроні, — кулака в чорній, наїжаченій срібними клепками рукавичці. Але хоча ніч була темною, місяць молодим, а небо — у хмарах, побачив він раптом десять тисяч сліпучо-яскравих зірок.

* * *

Тубланк Мішле ще раз провів бруском по вістрю меча, справляючи враження, що ці дії поглинули його цілковито.

— Тож ми маємо вбити для вас одну людину. — Він відклав брусок, витер руків’я шматочком намащеної жиром кролячої шкіри, критично оглянув вістря. — Звичайну, яка лазить собі на самоті вулицями Оксенфурта, не має ні гвардії, ні ескорту, ні охоронців. Не має навіть пахолків. Щоб дістати її, нам не доведеться вриватися в жоден замок, ратушу, міцний дім чи гарнізон… Так, мосьпане Ріенсе? Я вірно вас зрозумів?

Чоловік із обличчям, знівеченим опіком, кивнув, легенько мружачи темні вологі очі, що мали неприємний вираз.

— А потім, — продовжив Тубланк, — після вбивства того типа, ми аж ніяк не будемо змушені ховатися десь щонайменше півроку, бо ніхто нас не переслідуватиме й не вистежуватиме. Ніхто не напустить на нас міліцію чи шукачів нагород. Не підпадемо