Відьмак. Кров Ельфів - Анджей Сапковський

— Дякую за пам’ять, — усміхнувся чародій, а Тіссая де Фрьес раптом зрозуміла, що він про ті факти, про які йому оце доповіли, знав давно.

Не озвалася ані словом. Сидячи рівно в кріслі, вирівняла мереживні манжети, бо лівий ліг трохи інакше, ніж правий. Відчула на собі роздратований погляд Терранови й веселий — Вільгефорца. Знала, що її легендарний педантизм нервує або ж веселить усіх навколо. Але абсолютно тим не переймалася.

— І що на все те Капітул?

— Спершу, — сказав Терранова, — ми хотіли б почути твою думку, Вільгефорце.

— Спершу, — усміхнувся чародій, — зійдемо й чогось вип’ємо. Часу в нас вдосталь, дозвольте виказати вам гостинність. Бачу, що ви заморені й змучені подорожжю. Скільки пересадок на телепортах, якщо можу запитати?

— Три, — стенула плечима Тіссая де Фрьес.

— Я був ближче, — потягнувся Артауд. — Мені вистачило двох. Але складних, признаюся.

— Усюди така само паскудна погода?

— Усюди.

— Тож підкріпімося їжею і старим червоним вином із Цідарісу. Лідіє, чи можу я тебе попросити?

Лідія ван Бредеворт, асистентка й особистий секретар Вільгефорца, випливла з-за штори, неначе летюча з’ява, усміхнулася очима до Тіссаї де Фрьес. Тіссая, тримаючи обличчя, відповіла милою усмішкою і нахилом голови. Артауд Терранова встав, шанобливо вклонився. Він також пречудово контролював обличчя. Знав Лідію.

Дві служниці, крутячись і шелестячи спідницями, швидко занесли на стіл посуд, виделки, ножі. Лідія ван Бредеворт запалила в ліхтарях свічки, обережно вичаровуючи маленьке полум’я між великим і вказівним пальцями. Тіссая помітила на її долоні слід олійної фарби. Занотувала в пам’яті, аби пізніше, після вечері, попросити молоду чародійку показати її нове полотно. Лідія була талановитою художницею.

Вечеряли вони мовчки. Артауд Терранова, не відмовляючи собі, раз у раз сягав до мисок і хіба трохи зачасто й без заохочення з боку господаря клацав срібною кришечкою карафи з червоним вином. Тіссая де Фрьес їла поволі, більше уваги присвячуючи розкладанню правильних композицій із тарілок, виделок і серветок, які все ще, як вважала, лежали нерівно і вражали її любов до порядку й естетичний смак. Пила вона помірно. Вільгефорц їв і пив іще помірніше. Лідія, зрозуміло, не їла й не пила взагалі.

Полум’я свічок гойдалося довгими червоно-жовтими вусами вогню. У вітраж вікна дзвеніли крапельки.

— Ну, Вільгефорце, — відізвався нарешті Терранова, грабаючись виделкою в тарілці в пошуку достатньо жирного шматка дичини. — Яка твоя думка щодо починань наших монархів? Ген Ґедимдейт і Франческа прислали нас сюди, бо хочуть дізнатися твою думку. Мені й Тіссаї вона також цікава. Капітул хоче в цій справі зайняти узгоджену позицію. А якщо дійде до дій, то й діяти ми хочемо узгоджено. Що ти порадиш?

— Ви мені лестите, — Вільгефорц жестом подякував Лідії, яка хотіла докласти йому брокколі на тарілку, — щодо того, що мої думки в цій справі мають бути вирішальними для Капітулу.

— Цього ніхто не казав. — Артауд знову долив собі вина. — Рішення ми ухвалюватимемо колегіально, коли Капітул збереться. Але перед тим нехай кожен отримає можливість висловитися, аби ми розуміли усі точки зору. Тож — слухаємо тебе.

Якщо ми закінчили вечеряти, то перейдемо в майстерню, — телепатично запропонувала Лідія, усміхаючись очима. Терранова глянув на її усмішку і швидко випив те, що було у його келиху. До дна.

— Добра ідея, — Вільгефорц витер пальці об серветку. — Там нам буде зручніше, і там також сильніший захист від магічного підслуховування. Ходімо. Можеш забрати карафу, Артауде.

— Не відмовлюся. Це мій улюблений рік.

Вони перейшли до майстерні. Тіссая не могла стриматися, щоб не кинути оком на робочий стіл, на якому громадилися реторти, тиглі, пробники, кристали й незліченне магічне приладдя. Усе було закрито камуфлювальним закляттям, але Тіссая де Фрьес була Архімайстром — не існувало заслони, крізь яку вона не зуміла б проникнути. І її трохи цікавило, чим маг займається останнім часом. Миттю зорієнтувалася у конфігурації недавно застосованої апаратури. Служила та для викриття місцезнаходження персон, які зникли, і для психобачення методом «кристал, метал, камінь». Чародій когось шукав або вирішував якусь теоретичну логістичну проблему. Вільгефорц із Роґґевену був відомий любов’ю до розв’язування таких проблем.

Вони всілися на різьблених ебенових карлах. Лідія глянула на Вільгефорца, вловила поданий поглядом знак і одразу вийшла. Тіссая непомітно зітхнула.

Усі знали, що Лідія ван Бредеворт кохає Вільгефорца з Роґґевену, що кохає його багато років, тихим, завзятим і упертим коханням. Чародій, зрозуміло, також про те знав, але вдавав, що не знає. Лідія полегшила йому справу, бо ніколи не видавала свого почуття — ніколи не зробила ані найменшого кроку чи жесту, не подала знака подумки, а якби навіть могла говорити, не сказала б ані слова. Була для цього занадто гордою. Вільгефорц також нічого не робив, бо Лідії не кохав. Міг він, зрозуміло, просто зробити її своєю коханкою і ще сильніше прив’язати до себе, і, хтозна, може, навіть ощасливити. Були такі, хто це йому радив. Але Вільгефорц цього не робив. Був для цього занадто гордим і принциповим. Тож ситуація була безнадійною, але стабільною, і це очевидним чином задовольняло їх обох.

— Отже, — урвав тишу молодий чародій, — Капітул ламає голову над тим, які заходи вжити щодо ініціатив і планів наших королів? Дарма, як на мене. Ті плани належить просто проігнорувати.

— Вибач? — Артауд Терранова завмер із келихом у лівій і карафою у правій руці. — Чи я добре зрозумів? Ми маємо залишатися бездіяльними? Маємо дозволити…

— Ми вже дозволили, — обірвав його Вільгефорц. — Бо ніхто в нас дозволу не питав. І ніхто не запитає. Повторюю, треба вдати, що ми ні про що не знаємо. Це єдино розумна поведінка.

— Те, що вони придумали, загрожує війною, причому — чималого масштабу.

— Те, що вони придумали, відомо нам завдяки енігматичній і неповній інформації, що походить із загадкового, дуже непевного джерела. Непевного настільки, що уперто напрошується слово «дезінформація». А навіть якщо це правда, то їхня робота ще у фазі планування і надовго в тій фазі лишиться. А якщо за ту фазу вийде… Що ж, ми підлаштуємося до ситуації.

— Ти хочеш сказати, — скривився Терранова, — що танцюватимемо так, як нам заграють?

— Так, Артауде. — Вільгефорц глянув на нього, а очі його блиснули. — Танцюватимеш так, як тобі заграють. Або вийдеш із зали. Бо подіум для оркестру занадто високий, щоби ти міг туди влізти й наказати музикам грати інші ноти. Нарешті зрозумій це. Коли ти вважаєш, що можливе інше рішення, — ти помиляєшся. Плутаєш небо із зірками, віддзеркаленими вночі на поверхні ставка.

«Капітул зробить те, що він накаже, приховуючи наказ за видимістю поради, — подумала Тіссая де Фрьес. —