Відьмак. Кров Ельфів - Анджей Сапковський
— Це правда, — кивнув Демавенд. — Крах заприсягся Нільфгарду кривавою помстою. За Ейста Турсеха, убитого в Марнадалі. І за Каланте. Якщо ми вдаримо на лівий берег, Крах підтримає нас усією силою Скелліґе. Боги, це має шанс на успіх! Я підтримую Фольтеста! Не чекаймо, ударимо перші, визволимо Цінтру, виженемо сучих синів за перевали Амеллу!
— Сповільніться трохи! — гарикнув Генсельт. — Не поспішайте так смикати лева за вуса, бо це ще не дохлий лев. Це по-перше. По-друге, якщо ми вдаримо перші, ми опинимося у позиції агресорів. Порушимо перемир’я, яке ми самі затвердили печатками. Не підтримає нас Нєдамір і його Ліга, не підтримає нас Естерад Тиссен. Не знаю, як поведеться Етайн із Цідарісу. Агресивній війні перешкоджатимуть наші цехи, купецтво, шляхта… Але передусім — чародії. Не забувайте про чародіїв!
— Чародії не підтримають атаки на лівий берег, — погодився Візімір. — Перемир’я було справою Вільгефорца з Роґґевена. Відомо, що в його планах перемир’я мало поступово перетворитися на тривалий мир. Вільгефорц не підтримає війни. А Капітул, можете мені повірити, зробить те, що захоче Вільгефорц. Після Соддену він перший у Капітулі, хай інші маги говорять, що захочуть, але першу скрипку там грає Вільгефорц.
— Вільгефорц, Вільгефорц, — обурився Фольтест. — Занадто він піднісся, той магік. Починає мене дратувати необхідність рахуватися із планами Вільгефорца і Капітула, планами, яких я, зрештою, не знаю й не розумію. Але і на це є вихід, панове. А якби Нільфгард здійснив агресію? Наприклад, на Дол Анґра? На Едірн та Лирію? Ми це якось могли б влаштувати… Інсценувати… Якусь маленьку провокацію… Прикордонний інцидент, ними вчинений? Наприклад, якась там атака на прикордонний форт? Зрозуміло, ми виявимося готовими, відреагуємо рішуче й сильно, за повної згоди усіх, навіть Вільгефорца і решти Чародійського Капітулу. І тоді, коли Емгир вар Емрейс відведе погляд від Соддену й Заріччя, про країну свою пригадають цінтрійці. Емігранти й біженці, які організовуються у Брюґґе під керівництвом Віссегерда. Їх десь близько восьми тисяч людей зі зброєю. Чи може бути краще вістря списа? Вони живуть надією повернути країну, із якої мусили втікати. Горять жагою битви. Готові вдарити на лівий берег. Чекають тільки наказу.
— Наказу, — підтвердила Мева, — й обіцянки, що їх підтримають. Бо з вісьмома тисячами людей Емгир упорається прикордонними гарнізонами, не перекидатиме й підкріплення. Віссегерд добре про те знає, з місця не зрушить, поки не буде впевненим, що услід за ним на лівий берег висадяться твої війська, Фольтесте, підтримувані реданським корпусом. Але передусім Віссегерд чекає на Левеня з Цінтри. Кажуть, онука королеви вціліла в різанині. Хтось її начебто бачив серед утікачів, але пізніше дитина таємниче зникла. Емігранти її завзято шукають… Бо вони потребують на трон Цінтри когось із королівської крові. З крові Каланте.
— Дурня, — холодно сказав Фольтест. — Минуло понад два роки. Якщо дитина досі не знайшлася, значить, вона мертва. Про ту легенду ми можемо забути. Немає вже Каланте, немає жодного Левеняти, немає королівської крові, якій належить трон. Цінтра… вже ніколи не буде тим, чим вона була за життя Левиці. Зрозуміло, емігрантам Віссегерда того говорити не треба.
— То ти пошлеш цінтрійських партизан на смерть? — примружила очі Мева. — На першу лінію? Не говорячи їм, що Цінтра може відродитися виключно як країна васальна, під твоїм протекторатом? Пропонуєш усім нам атакувати Цінтру… для тебе? Ти підкорив Содден і Брюґґе, гостриш зуби на Верден… тепер тобі й Цінтру захотілося, так?
— Признайся, Фольтесте! — гарикнув Генсельт. — Мева права? Для цього ти підбиваєш нас на авантюру?
— Та заспокойтеся. — Володар Темерії зморщив своє шляхетне обличчя у гримасі гніву. — Не робіть із мене загарбника, якому мариться імперія. У чому справа? У Соддені й Брюґґе? Еккегард із Соддену був уродженим братом моєї матері. Вас дивує, що після його смерті Вільні Штати принесли корону мені, його родичу? Кров — не вода! А Венцлав з Брюґґе склав мені васальну клятву, але без примусу! Зробив те, аби врятувати країну! Бо погожого дня він бачить блиск нільфгардських списів на лівому березі Яруги!
— Ми саме й говоримо про лівий берег, — процідила королева Лирії. — Про берег, на який ми маємо вдарити. А лівий берег — це Цінтра. Знищена, випалена, зруйнована, вирізана, окупована… але все ще Цінтра. Цінтрійці не принесуть тобі корону, Фольтесте, й не даватимуть клятву. Цінтра не погодиться бути васальною країною. Кров — не вода!
— Цінтра, якщо її… Коли її звільнять, повинна бути під нашим спільним протекторатом, — сказав Демавенд з Едірну. — Цінтра — це гирло Яруги, занадто важливий пункт, аби ми могли собі дозволити втратити над ним контроль.
— Це має бути вільна країна, — запротестував Візімір. — Вільна, незалежна й сильна. Країна, що стане залізною брамою, муром Півночі, а не смугою випаленої землі, на якому нільфгардська кіннота зможе набирати розгону!
— Чи таку Цінтру вдасться відбудувати? Без Каланте?
— Не збуджуйся, Фольтесте, — підібгала губи Мева. — Я вже тобі казала, цінтрійці ніколи не визнають протекторату або чужої крові на троні. Якщо спробуєш нав’язати їм себе як сеньйора, ситуація зміниться на протилежну. Віссегерд знову організовуватиме загони для боротьби, але цього разу — під крилом Емгира. І певного дня ті загони рушать на нас як авангард нільфгардської навали. Як вістря спису, як ти недавно образно висловився.
— Фольтест про те знає, — пирхнув Візімір. — Саме тому він так інтенсивно розшукує Левеня, онучку Каланте. Не розумієте? Кров не вода, корона через одруження. Досить буде знайти дівчину й змусити її вийти заміж…
— Ти здурів? — просичав король Темерії. — Левеня мертве! Я аж ніяк не розшукую дівчину, але навіть якби… Мені на думку б не спало до чогось її змушувати…
— А тобі й
