Відьмак. Кров Ельфів - Анджей Сапковський
— Твоє військо рушить на ельфів, якщо ти даси йому наказ, — кивнув Демавенд. — Але чи рушить на людей? На хлопів, з яких ти рекрутуєш піхоту? На цехи? На вільні міста? Візіміре, говорячи про скойа’таелів, ти описав лише один камінчик з лавини. Так-так, панство, не витріщайтеся на мене! По селах і містечках уже гуляють балачки, що на підкорених Нільфгардом землях хлопству, фермерам і ремісникам живеться вільніше й багатше, що купецькі гільдії мають більші привілеї… Заливають нас товари з нільфгардських мануфактур. У Брюґґе й Вердені монета їхня витісняє місцеву. Якщо ми сидітимемо без діла, то загинемо, розсварені, заплутані в конфлікти, втягнені у вир повстань і рокошів, поволі узалежнювані від нільфгардської економічної сили. Загинемо, задушені у власному тісному закутку, бо й те зрозумійте, що Нільфгард закриває нам шлях на Південь, а ми мусимо розвиватися, мусимо проводити експансію, бо в іншому разі для наших онуків забракне тут місця!
Зібрання мовчало. Візімір Реданський глибоко зітхнув, схопив один із бокалів, що стояли на столі, довго пив. Мовчанка затягувалася, дощ бив у вікна, вітер вив та стукотів віконницями.
— Усі проблеми, про які говоримо, — нарешті сказав Генсельт, — це робота Нільфгарду. Це емісари Емгира під’юджують нелюдей, ширять пропаганду й підмовляють до бунтів. То вони сиплять золотом і обіцяють привілеї цехам і гільдіям, пророкують баронам і герцогам високі посади в провінціях, які вони утворять на місці наших королівств. Не знаю, як у вас, але у Кедвені ні з того ні з сього намножилося жерців, віщунів, ворожбитів та інших засраних містиків, що пророкують кінець світу…
— У мене те саме, — підтвердив Фольтест. — Зараза, стільки років був спокій. Від часу, коли мій дід показав жерцям, де їхнє місце, сильно прорідивши їхні ряди, ті, що залишилися, узялися за корисніші справи. Вивчали книжки і прищеплювали знання дітям, лікували хворих, піклувалися про вбогих, калічних та бездомних. Не лізли в політику. А тепер раптом прокинулися й верещать у храмах дурню` мотлоху, а мотлох слухає й нарешті дізнається, чому йому так погано ведеться. Я це терплю, бо я менш запальний, ніж мій дідусь, і менш схиблений на своєму королівському авторитеті й гідності. Бо що б це були за авторитет і гідність, якби міг їх похитнути виск якогось божевільного фанатика? Але терпіння моє не безмежне. Останнім часом головною темою проповідей є Визвольник, який прийде з Півдня. З Півдня, уявляєте собі? З-за Яруги!
— Білий Пломінь, — пробурмотів Демавенд. — Настане Білий Холод, а після нього Біле Світло. А потім світ відродиться, справою Білого Пломіня та Білої Королеви… Я також те чув. Це травестія провіщення Ітлінни еп Евеніен, ельфійського оракула. Я наказав схопити одного проповідника, який викрикував про те на базарі у Венґерберзі, а кат чимало часу ґречно розпитував його, скільки золота пророк узяв за це від Емгира… Але той лише плів про Білий Пломінь і Білу Королеву… до самого кінця.
— Обережніше, Демавенде, — скривився Візімір. — Не роби з них мучеників, бо саме про це йдеться Емгиру. Хапай нільфгардських агентів, але жерців чіпати не можна, наслідки можуть виявитися непередбачуваними. Усе-таки вони мають вплив і повагу серед народу. Досить нам проблем із Білками, аби ризикувати бунтами в містах чи холопською війною.
— До диявола! — пирхнув Фольтест. — Того не робімо, сього не ризикуємо, отого — також не можна… чи для того ми зібралися, аби говорити, що ми не можемо робити? Чи для цього ти, Демавенде, притяг нас сюди, до Хаґґе, аби ми плакалися і скаржилися на нашу слабкість і неміч? Почнімо нарешті діяти! Треба ж щось робити! Треба припинити оте, що відбувається!
— Пропонував я те від самого початку. — Візімір випростався. — Я саме діяти й пропоную.
— Як саме?
— Що ми можемо зробити?
Знову запанувала мовчанка. Вітер шумів, віконниці стукали об стіну замку.
— Чому, — озвалася раптом Мева, — ви всі дивитеся на мене?
— Бо ми в захваті від твоєї вроди, — буркнув Генсельт із глибини кухля.
— Це також, — погодився Візімір. — Мево, усі ми знаємо, що ти вмієш знаходити вихід із будь-якої ситуації. У тебе є жіноча інтуїція, ти — мудра жінка…
— Припини мені кадити. — Королева Лирії сплела руки на подолі, задивилася на потемнілі гобелени зі сценами полювання. Гончаки, витягнуті у стрибках, задирали писки до боків білого єдинорога. «Я ніколи в житті не бачила живого єдинорога, — подумала Мева. — Ніколи. І, напевно, не побачу».
— Ситуація, яку ми маємо, — сказала вона за мить, відводячи погляд від гобелена, — нагадує мені довгі зимові вечори в моєму рівійському замку. Тоді щось завжди висіло в повітрі. Чоловік мій думав над тим, як би підступитися до наступної придворної дами. Маршал крутив, як би розв’язати війну, щоб прославитися. Чародій уявляв собі, що то він є королем. Слугам не хотілося служити, блазень був сумний, похмурий і страшенно нудний, пси меланхолійно вили, а коти спали, чхати хочучи на мишей, що бігали по столі. Усі чогось чекали. Усі дивилися на мене спідлоба. А я… Я їм тоді… Показувала. Показувала усім, що можу, та так, що аж мури тряслися, а ведмеді пробуджувалися у барлігах. І дурнуваті думки миттю вилітали з голів. Раптом усі вже знали, хто тут править.
Ніхто не відізвався. Вітер завив сильніше. Сторожа на мурах перегукувалася неохоче. Удари крапель об свинцеві рамки вікон перейшли на божевільне стаккато.
— Нільфгард дивиться і чекає, — повільно продовжила Мева, граючись намистом. — Нільфгард спостерігає. Щось висить у повітрі, у багатьох головах народжуються дурнуваті думки. Тож покажімо всім, що ми можемо. Покажімо, хто тут справжній король. Струснімо мурами замка, що занурився у зимовий маразм!
— Видушити Білок, — швидко сказав Генсельт. — Розпочати велику спільну військову операцію. Влаштувати нелюдям криваву лазню. Нехай Понтар, Ґвенллех і Буіна потечуть кров’ю ельфів від витоків аж до гирла!
— Придушити карною експедицією вільних ельфів із Дол Блатанна, — додав, морщачи чоло, Демавенд. — Увести інтервенційні корпуси до Магакаму. Дозволити нарешті Ервиллу з Вердену дістатися до дріад у Брокілоні. Так, кривава лазня! А тих, хто виживе, — до резервацій!
— Пустити Краха ан Крайта на нільфгардське узбережжя, — підхопив Візімір. — Підтримати його флотом Етайна з Цідарісу, нехай погонять пожежу від Яруги до Еббінґа! Демонстрація сили…
— Мало, — покрутив головою Фольтест. — Цього всього замало. Треба… Я знаю, що треба.
— Тож говори!
— Цінтра.
— Що?
— Забрати в нільфгардців Цінтру. Форсуємо Яругу, вдаримо першими. Зараз, коли вони не сподіваються. Викинемо їх назад за Марнадаль.
— Яким же чином? Ми тільки-но говорили, що для війська Яруга — непрохідна…
— Для Нільфгарду. Але ми річку контролюємо.
