На лезі клинка - Джо Аберкромбі

— Ти п'яна?

— Трохи. — Вона глянула на напівпорожній келих поряд зі своїм ліктем. — Але, якщо чесно, то мені просто нудно.

— Ще навіть нема десятої.

— А хіба мені не може бути нудно до десятої?

— Ти розумієш, що я маю на увазі.

— Залиш повчання моєму братові, він цього більше потребує. Краще випий. — Вона тицьнула на пляшку. — Гадаю, кілька ковтків тобі не завадить.

Тут вона була права. Він налив собі вина і всівся на стілець навпроти Арді, поки вона сп'яніло розглядала його з-під напівзакритих повік. Вона взяла зі столу свій келих. Поряд із ним обкладинкою вниз лежала товста книга.

— Як книжка? — запитав Джезаль.

— Кажуть, що «Падіння майстра Творця» у трьох томах — це справжня історична класика. А насправді — нудне сміття. — Вона глузливо пирхнула. — Купа мудрих магів, суворих лицарів з могутніми мечами і леді з іще могутнішими грудьми. Трохи магії, трохи жорстокості, трохи романтики. Гівняне гівно.

Вона скинула книжку зі столу, і та, зашелестівши сторінками, полетіла на килим.

— Має ж бути щось, чим ти могла би себе зайняти?

— Справді? Є ідеї?

— Ну, мої кузини проводять багато часу за вишиванням.

— Не городи хуйні.

— Гм-м... — протягнув Джезаль, усміхаючись. Тепер її лайка здавалася йому далеко не такою образливою, як під час їхньої першої зустрічі. — А що ти робила вдома, в Енґлії?

— О, вдома... — Вона відкинула голову на спинку лави. — Мені там було нудно. Не могла дочекатись, поки прибуду сюди, у самісінький центр подій. А тепер не можу дочекатися, коли повернуся назад. Вийду заміж за якогось фермера. Народжу йому з десяток дітлахів. Принаймні, так буде з ким поговорити. — Вона заплющила очі й зітхнула. — Але Коллем цього не дозволить. Він почувається відповідальним за мене, адже наш батько вже помер. На його думку, повертатися ризиковано. Він переймається, щоб мене не вбили північани, але цим його почуття відповідальності й обмежується. І сюди аж ніяк не входить, наприклад, хоч би десятихвилинне перебування у моєму товаристві. Тож, здається мені, я застрягла тут, серед вашого кодла пихатих снобів.

Джезаль незручно засовався на стільці.

— Ну, він якось справляється.

— О так, — пирхнула Арді, — Коллем Вест — хлопець хоч куди! Виграв Турнір, знаєш? Першим пустився крізь пролом під час облоги в Ульріоку, еге ж? Звичайно, кров від цього не поблакитніє, тож одним із вас йому не стати, втім, як для простолюдина, він хлопець непоганий! Шкода, що сестра у нього така шелихвістка, надто вже розумна. Ще й, кажуть, п'є, — прошепотіла вона. — Не знає свого місця. Ганьба, а не сестра. Краще її просто уникати. — Вона знову зітхнула. — Так, чим швидше я повернуся додому, тим щасливішими будуть усі навколо.

— Я не буду щасливішим.

Чорт, невже він сказав це вголос?

Арді неприємно розсміялася.

— Що ж, це напрочуд шляхетно з твого боку. До речі, а чого ти не на фехтуванні?

— Маршал Варуз був зайнятий сьогодні. — Він на мить затнувся. — Насправді моїм вчителем із фехтування цього ранку був твій друг Занд дан Глокта.

— Справді? І що цікавого він казав?

— Багато чого. Він назвав мене дурнем.

— Нічого собі.

Джезаль спохмурнів.

— Ага. Чесно кажучи, мені настільки ж набридло фехтувати, наскільки тобі читати оту книжку. Про це я і хотів поговорити із твоїм братом. Я вирішив покинути фехтування.

Арді вибухнула сміхом. Реготала, аж давилася. Все її тіло здригалося. Вино виплеснулось з келиха і розлилося по підлозі.

— Що тут смішного? — зажадав знати він.

— Просто... — Вона змахнула з очей сльози, — я побилася об заклад із Коллемом. Він був певен, що ти протримаєшся до кінця. А тепер я збагатилася на десять марок.

— Я не впевнений, що мене радує бути предметом вашого закладу, — різко відказав Джезаль.

— А я не впевнена, що мене це обходить.

— Це серйозна справа.

— Чорта з два! — зірвалася вона. — Для мого брата це була серйозна справа, бо він був змушений нею займатися! Ніхто тебе навіть не помічає, якщо в твоєму імені немає приставки «дан», і кому, як не мені, про це не знати? Ти єдиний, хто приділив мені увагу, відколи я сюди прибула, та й то тільки тому, що тебе змусив Коллем. У мене доволі мало грошей і ні краплини блакитної крові, а, отже, для таких, як ти, я — пусте місце. Чоловіки мене не помічають, а жінки обходять стороною. У мене тут немає нічого, нічого і нікого, і ти вважаєш, що у тебе важке життя? Я тебе прошу! Може, мені би зайнятися фехтуванням, — із гіркотою сказала вона. — Запитай лорд-маршала, чи не взяв би він ще одного учня, добре? Тоді мені хоч буде з ким поговорити!

Джезаль закліпав. Це вже не було цікаво. Це вже було грубо.

— Зачекай, ти навіть не уявляєш, як це...

— Ой, та перестань уже нити! Скільки тобі рочків — п'ять? Може, ти, дитинко, знову захотів мамусиної циці?

Він не вірив своїм вухам. Як вона сміє?!

— Моя мати померла, — сказав він.

Ха! Тепер вона має відчути себе винною і вибачитись. Але де там!

— Померла? Ну і добре — їй принаймні не треба слухати твоє кляте скиглення! Ви, розбещені багаті хлопчики, всі на один копил. Вам дають усе, що заманеться, а ви здіймаєте істерику, бо треба раз зігнутися! Ви жалюгідні! Мене від вас, блядь, аж нудить!

Джезаль витріщився. Його обличчя горіло і пекло так, ніби йому дали ляпаса. І краще було би, якби це був ляпас. З ним ще ніколи у житті так не говорили. Ніколи! Це було гірше, ніж розмова із Ґлоктою. Значно гірше, і значно неочікуваніше.

Джезаль збагнув, що досі стоїть із роззявленим ротом. Він різко закрив рот, зціпив зуби, брязнув келихом по столу і підвівся, щоб піти геть. Капітан саме повернувся до дверей, коли вони раптом відчинилися, і вони з майором Вестом втупились одне в одного.

— Джезале, — сказав Вест, який спочатку виглядав просто здивованим, але коли помітив свою сестру, що розкинулась на лаві, здивування доповнила підозра. — Що ти тут робиш?

— Е... Насправді я прийшов поговорити з тобою.

— Невже?

— Так. Але це може