На лезі клинка - Джо Аберкромбі

— Що кажеш?

— Так!

Ґлокта усміхнувся.

— Прекрасно. Отже, як тебе звати?

Чай і помста

Коні поволі торували шлях, і їхній рівномірний тупіт суперечив Лоґеновому відчуттю тривоги.

— Хіба?

— Ну, звісно, що чужинцю, котрий не знає тутешніх законів, буде непросто. Цей край суворий і нещадний, але водночас є в ньому і щось шляхетне. — Перший з-поміж магів обвів рукою краєвид і з насолодою вдихнув холодне повітря. — Цей край чесний і цільний. Найкращий меч не обов'язково сяє найяскравіше. — Він обернувся, легко погойдуючись у сідлі. — Ти мав би про це знати.

— Я би не сказав, що бачу красу цього краю.

— Ні? А що ти в такому разі бачиш?

Логен окинув поглядом стрімкі, трав'яні схили з острівцями осоки і коричневого дроку, нашпиговані сірим камінням і жменьками дерев.

— Я бачу поле, яке аж проситься для битви. Якщо прибути сюди першим.

— Справді? Чому так?

Логен вказав на горбкувату вершину неподалік.

— Якщо розмістити лучників на стрімчаку, то з дороги їх не буде видно, а за скелями можна сховати більшу частину піхоти. На схилах добре було би залишити кілька легкоозброєних солдатів, щоб заманити ворога якомога вище. Він вказав на колючі кущі, що росли нижче на схилах.

— Треба дати їм трохи просунутись, а коли вони застрягнуть, пробираючись крізь чагарники, можна пустити стріли. Коли зверху на голови сиплються стріли, тут не до веселощів. Зверху стріли летять швидше і дальше, а впиваються глибше. Це розіб'є стрій ворога. Коли вони дістануться скель, то будуть украй втомлені і деморалізовані. Саме в цю мить і треба наступати. Група карлів, що вискакують з-за каменів і налітають зверху, жвавих, азартних і злих, наче демони, бійців, — таке кого завгодно зломить.

Лоґен прищурено вдивився у схил пагорба. Він бував по обидва боки таких барикад, але приємного в обох випадках було мало.

— Ну, а якби вони затримались, то їх могли би прикінчити кілька вершників за тими он деревами. Коли на тебе з потаємного місця вилітає кілька Іменитих, тобто найзагартованіших бійців — це страшна штука. Ось тоді вони і спробують дати драла. Але коли ти смертельно втомлений, то далеко не втечеш. А це означає, що будуть полонені, а полонені — це викуп або, принаймні, легка здобич, яку можна знищити. Я бачу різню, або ж грандіозну перемогу — залежно від того, на якому боці доведеться опинитись. Ось що я бачу.

Баяз усміхнувся, киваючи в такт повільному руху свого коня.

— Чи не Столікус сказав, що місце бою повинне бути найкращим другом полководця, щоб не стати його найзлішим ворогом?

— Ніколи про такого не чув, але він цілком правий. Це гарне поле бою, якщо прибути сюди першим. Вся хитрість в тому, щоб прибути першим.

— Дійсно. Однак війська у нас все одно немає.

— За цими деревами кілька вершників сховати навіть легше, аніж цілий загін. — Лоґен зиркнув краєм ока на чаклуна. Той зручно вмостився у сідлі і насолоджувався приємною прогулянкою на природі. — Навряд чи Бетод оцінить твою пораду, та й у мене з ним уже купа давніх порахунків. Він поранений у найболючіше місце — гордість. Він жадатиме помсти. Ой, як жадатиме!

— О, так, помста. Найулюбленіша розвага північан. Її популярність досі не згасає.

Логен похмуро оглянув дерева, скелі, вигини на краях долини... Безліч місць, де можна зачаїтися.

— Тут, у горах, нас шукатимуть люди Бетода. Невеличкі загони досвідчених і загартованих у битвах бійців, на добрих конях і з доброю зброєю, знайомих із місцевістю. Тепер, коли Бетод підкорив усіх своїх ворогів, для нього відкрита уся Північ. Вони можуть підстерігати там, — він показав вперед на каміння біля дороги, — чи за цими деревами, чи за тими. — Малакус Кей, який їхав попереду на в'ючному коневі, нервово озирнувся навкруги. — Вони можуть бути де завгодно.

— Тебе це лякає? — запитав Баяз.

— Мене усе лякає, але я цьому тільки радий. Страх — товариш жертви. Саме він допоміг мені стільки прожити. Мертві не відають страху, але ставати одним із них я не бажаю. Бетод відправить людей і до бібліотеки.

— О так, аби спалити мої книги і тому подібне.

— Тебе це лякає?

— Не дуже. На каменях поряд із брамою є слово Джувенса, яке до цього дня зберегло свою силу. Кожен, хто замислив щось лихе, не зможе навіть близько підійти. Уявляю, як люди Бетода блукатимуть навколо озера під дощем, поки у них не скінчиться провізія, весь цей час дивуючись, що їм ніяк не вдається знайти величезну бібліотеку. Тому ні, не лякає, — радісно відповів чаклун, чухаючи бороду. — Я б зосередився на нашій ситуації. Як вважаєш, що станеться, якщо нас упіймають?

— Бетод уб'є нас, і то у найнеприємніший спосіб, який зможе вигадати. Якщо, звичайно, він не збирається нас помилувати, обмежившись попередженням.

— Це малоймовірно.

— Я так само думаю. Наш єдиний шанс — рушити до Вайтфлоу, спробувати перебратись через річку в Енґлію, і надіятися, що нас не помітять.

Лоґен не любив покладатися на удачу — навіть саме це слово залишало в його роті неприємний присмак. Він звів очі на похмуре небо.

— Негода нам би не завадила. У добрячій зливі ми могли би загубитись.

Кляті небеса поливали Лоґена тижнями, але тепер, коли дощ би знадобився, вони не могли вичавити з себе навіть краплі.

Малакус Кей дивився на них через плече великими і круглими від тривоги очима.

— Може, нам варто їхати швидше?

— Варто, — відказав Лоґен, гладячи коня по шиї, — але це втомить коней, а їхня швидкість нам ще може знадобитися пізніше. Ми могли би переховуватись вдень, а їхати вночі, але тоді є ризик заблукати. Найкращий варіант — залишити все, як є. Не поспішати і сподіватися, що нас не помітять. — Він кинув похмурий погляд на вершину пагорба. — Якщо не помітили вже.

— Гм-м... — протягнув Баяз, — здається, зараз саме час дещо тобі розповісти. Та відьма Кориб насправді зовсім не така дурепа, якою я її виставив.

Лоґен відчув, як всередині все захололо.

— Он як?

—