На лезі клинка - Джо Аберкромбі
Джезаль не збирався пропускати це повз вуха.
— Відмовляюсь працювати? Хіба я не проходжу кожного дня через ці тортури?
— Тортури? — різко перепитав Глокта.
Джезаль запізно усвідомив, що слово він підібрав украй невдале.
— Ну, — промимрив він, — я мав на увазі...
— Я добре знаюся як на фехтуванні, так і на тортурах. Повір моєму слову, — страшна посмішка інквізитора іще поширшала, — це дві абсолютно різні речі.
— Е-е... — протягнув Джезаль, котрий усе ще не цілком отямився.
— У тебе є прагнення і є можливість їх реалізувати. Потрібне лише незначне зусилля. Кілька місяців плідної роботи, і тобі, можливо, більше ніколи не доведеться напружуватись, якщо це те, чого ти прагнеш. Кілька коротких місяців, і по всьому. — Глокта торкнувся язиком своїх порожніх ясен. — Якщо, звичайно, обійдеться без нещасних випадків. Тобі дається винятковий шанс. На твоєму місці я би ним скористався, але хтозна — може, ти не тільки брехун, а й дурень.
— Я не дурень, — сказав Джезаль холодно. Це все, що він міг зробити.
Глокта здійняв брову, а тоді скривився, коли, зіпершись на палицю, почав повільно підводитися.
— Можеш все кинути, якщо так хочеш. Будеш до кінця днів тільки сидіти, пити і верзти дурниці з рештою молодших офіцерів. Є чимало людей, які були б дуже навіть раді отак жити. Чимало людей, які не мають того шансу, який є у тебе. Будь ласка, вперед. Лорд-маршал Варуз буде розчарований, і майор Вест, і твій батько, і так далі, але, прошу, повір, — і він нахилився, все ще всміхаючись своєю страхітною усмішкою, — що мені особисто на це начхати. На все добре, капітане Лютар.
І Глокта пошкутильгав до арки.
Після цієї аж ніяк не приємної бесіди Джезаль несподівано збагнув, що має кілька годин вільного часу, але був не в настрої, щоб ними насолоджуватись. Він тинявся безлюдними вулицями, площами і садами Аґріонта, похмуро обдумуючи слова каліки, проклинаючи Глокту, але не в змозі забути розмову. Джезаль прокручував її знову і знову, обсмоктуючи кожну репліку, і постійно вигадуючи нові варіанти відповідей. Як шкода, що вони не спали йому на думку одразу!
— О, капітан Лютар!
Джезаль здригнувся і звів очі. Під деревом, на росяній траві, сидів і всміхався, тримаючи в руці надкушене яблуко, незнайомець.
— Як на мене, світанок — ідеальний час для прогулянок. Навколо тихо та спокійно, ніде нема ні душі. Це вам не криклива хаотичність вечора: шум, гам, комашина метушня людей. Хіба можна зосередитись серед такого безумства? Тепер я бачу, що ви розділяєте мою думку. Як приємно!
Він з хрумкотом відкусив добрячий шматок яблука.
— Ми знайомі?
— О, ні-ні, — відказав незнайомець, підводячись на ноги й обтрушуючи штани, — ще ні. Мене звуть Сульфур, Йору Сульфур.
— Справді? І що привело вас в Аґріонт?
— Я, так би мовити, прибув сюди з дипломатичною місією.
Джезаль придивився до нього, намагаючись вгадати, звідки він родом.
— З місією звідкіля?
— Від мого господаря, звичайно, — відповів Сульфур, що ніяк не допомогло Джезалю. Він помітив, що очі посла різного кольору. Неприємна і відворотна ознака, подумалося Джезалю.
— А хто ваш господар?
— Дуже мудрий і могутній чоловік.
Він догриз яблуко, пожбурив качан у кущі і витер руки об сорочку.
— Бачу, ви фехтували?
Джезаль поглянув на свої клинки.
— Так, — відказав він і раптом усвідомив, що нарешті все для себе вирішив, — але це було востаннє. Я вирішив покинути фехтування.
— Ох, мій любий, ні! — Дивакуватий чоловік схопив Джезаля за плече. — Ви ні в якому разі не повинні цього робити!
— Що?
— Ні-ні! Мій господар би вжахнувся, якби дізнався. Вжахнувся би! Справа не тільки у фехтуванні! Це можливість здобути визнання публіки, розумієте? Зрештою, так чи інак, а публіка все і вирішує. Яке може бути дворянство без простолюду — ніякого! Він усе вирішує!
— Що?
Джезаль поглядав на парк, сподіваючись знайти вартового, щоб повідомити його про небезпечного безумця, котрий вештається вулицями Аґріонта.
— Ні, ви не повинні кидати фехтування! Не хочу про це навіть чути! Ні, і все! Я певен, що ви зрештою продовжите займатись! Ви повинні!
Джезаль вивільнив своє плече з-під руки Сульфура.
— Хто ви такий?
— Сульфур, Йору Сульфур, до ваших послуг. Побачимося на Турнірі, капітане, якщо не раніше!
І він пішов геть, помахавши рукою через плече. Джезаль провів його поглядом, роззявивши рота.
— Дідько! — вигукнув він, жбурляючи клинки на траву.
Складалося враження, що сьогодні всі хотіли долучитися до його справ — навіть божевільні незнайомці в парку.
Вирішивши, що вже не надто рано, Джезаль пішов відвідати майора Веста. Від нього завжди можна було очікувати розуміння, крім того, Джезаль сподівався, що йому вдасться переконати свого друга повідомити погані новини лорд-маршалові Варузу. Цього спектаклю він, по можливості, бажав уникнути. Він постукав у двері і зачекав, а тоді постукав ще раз. Двері відчинились.
— Капітане Лютар! Яка майже нестерпна честь!
— Арді, — затнувся Джезаль, дещо здивований її присутністю тут, — радий тебе знову бачити.
Він вперше сказав це щиро. Вона була цікавою, ось що. Було щось незвичне та приємне у тому, що слова жінки викликали у нього жваву зацікавленість. Крім того, вона, безумовно, була гарненькою, і з кожним днем все кращала і кращала. Звісно, між ними не могло бути нічого такого, адже Вест був його другом і все таке, але милуватись нею ніхто ж не забороняв.
— Е-е... твій брат вдома?
Вона недбало плюхнулась на лаву під стіною, випростувавши одну ногу, а на її обличчі проглядалося неабияке роздратування.
— Він не тут. Кудись пішов. Постійно зайнятий. Надто зайнятий, щоб приділити мені хвильку уваги.
Її щоки зарум'янилися. Погляд Джезаля зупинився на графині. Пробки нема, як і доброї половини
