На лезі клинка - Джо Аберкромбі
— З найкращими побажаннями Його Величності.
Капітан зважив гаман у руці.
— Завжди радий допомогти Його Величності!
Відтак він і його супутники розвернулись, сяючи жовтозубими посмішками, і попрямували до причалу.
— Гаразд, — мовив Глокта, — не будемо гаяти часу.
— Де мій одяг? — закричав Хорнлах, звиваючись на стільці.
— Перепрошую за це. Знаю, так незручно, але в одязі можна щось приховати. Залишаючи людині одяг, ти залишаєш їй гордість, гідність і багато інших речей, які тут лише заважають. Я ніколи не допитую в'язня одягненим. Ти пам'ятаєш Салема Ревса?
— Кого?
— Салема Ревса. Він один із твоїх людей. Мерсер. Ми піймали його на ухиленні від сплати королівського податку. Він зізнався і назвав кількох своїх спільників. Я хотів поговорити з ними, але всі вони померли.
Очі купця забігали.
«Обдумує свій вибір, намагається вгадати, що нам відомо».
— Люди вмирають щодня.
Ґлокта прикипів поглядом до намальованого трупа Джувенса позаду в'язня, з якого по стіні стікала яскраво-червона фарба.
«Люди вмирають щодня».
— Звісно, але не такою жорстокою смертю. Мені здається, що хтось хотів, щоб вони вмерли, що хтось наказав їх убити. Мені здається, що цим «хтосем» був ти.
— У вас нема доказів! Нема доказів! Вам це просто так не минеться!
— Докази нічого не варті, Хорнлаху, але я тебе порадую. Реве вижив. Він тут, далі по коридору, сидить самотою, реве і здає кожного мерсера, якого тільки може згадати, або, точніше, якого можемо згадати ми. — Очі в'язня звузились, втім, відповіді Ґлокта не почув. — Ми використали його, щоб спіймати Карпі.
— Карпі? — запитав купець, силуючись приховати емоції.
— Ти, звичайно, пам'ятаєш свого вбивцю? Трохи товстуватий штирієць? Має рубці від вугрів? Багато лається? Його ми теж схопили. Він розповів нам усе, від початку до кінця. Як ти його найняв, скільки заплатив, що попросив зробити. Все, від початку до кінця, — Ґлокта усміхнувся. — Як на вбивцю, в нього блискуча пам'ять — дуже багата на подробиці.
На обличчі Хорнлаха з'явилася тінь страху, але він зміг себе опанувати.
— Це образа для моєї Гільдії! — заволав він з усією владністю, яку міг проявити, будучи голим і прив'язаним до стільця. — Мій господар, Костер дан Каулт, нізащо цього не пробачить, а він близький друг очільника Келайна!
— Насрати на Келайна, забудь про нього. Крім того, Каулт вважає, що ти зараз у безпеці на кораблі, що прямує у Вестпорт, далеко за межі нашої досяжності. Гадаю, що про тебе не згадають ще декілька тижнів. — Обличчя купця витягнулось. — Чимало може статись за цей час... ой чимало.
Хорнлах облизав губи. Він потайки глянув на Фроста з Северардом і подався вперед.
«А от і починаються торги».
— Інквізиторе, — мовив він улесливим тоном, — життя навчило мене одній істині: кожна людина чогось хоче. У кожної людини є своя ціна, еге ж? А в нас глибокі кишені. Просто скажи, чого хочеш. Просто скажи! Чого ти хочеш?
— Чого я хочу? — запитав Ґлокта, по-змовницьки нахиляючись ближче.
— Так. До чого це все? Чого ти хочеш?
Хорнлах тепер усміхався хитрою, вдавано скромною посмішкою.
«Як мило, але цього разу тобі не вдасться відкупитись!»
— Я хочу, аби мені повернули зуби.
Посмішка купця почала в'янути.
— Я хочу, аби мені повернули ногу.
Хорнлах зглитнув слину.
— Я хочу, аби мені повернули колишнє життя.
В'язень зовсім зблід.
— Ні? Тоді мене, мабуть, влаштує твоя голова на списі. У тебе нема більше нічого, що могло би мене зацікавити, якими би глибокими не були твої кишені.
Тепер Хорнлах почав ледь-ледь тремтіти.
«Погрози минули? Торги минули? Тоді можемо починати».
Ґлокта взяв у руки аркуш, що лежав перед ним, і зачитав перше питання.
— Як тебе звати?
— Послухай, інквізиторе, я...
Фрост вгатив по столу кулаком, і Хорнлах відсахнувся, зіщулившись на стільці.
— Відповідай, блядь, на його питання! — закричав Северард йому в лице.
— Ґофред Хорнлах, — писнув купець.
Ґлокта кивнув.
— Добре. Ти є старшим членом Гільдії мерсерів?
— Так, так!
— Ще й більш од того, одним із заступників магістра Каулта?
— Як вам прекрасно відомо!
— Чи правда, що ти змовився з іншими мерсерами, щоб обдурити Його Королівську Величність? Чи правда, що ти найняв убивцю, щоб умисно позбавити життя десятьох підданців Його Величності? Чи правда, що ти діяв за наказом магістра Костера дан Каулта, який є головою Гільдії мерсерів?
— Ні! — закричав Хорнлах, чий голос зробився писклявим від паніки.
«Така відповідь нікуди не годиться».
Глокта звів очі на практика Фроста. В живіт купця врізався масивний білий кулак, і той охнувши, майже сповз із сидіння.
— Знаєш, моя мама тримає собак, — мовив Ґлокта.
— Собак, — прошипів Северард у вухо задиханому купцю, саджаючи його назад на стілець.
— Вона їх обожнює. Дресирує, щоб вони робили всілякі трюки.
Ґлокта зціпив губи.
— Знаєш, як дресирують собак?
Хорнлах все ще хапав ротом повітря, зігнувшись на стільці, його очі сльозились — говорити він поки не міг.
«Досі на стадії риби, яку раптово витягнули із води. Рот то стуляється, то розтуляється, а звуків нуль».
— За допомогою повторення, — сказав Ґлокта. — Повторення, повторення і ще раз повторення. Ти змушуєш собаку виконати трюки сто разів підряд, а потім починаєш усе спочатку. Вся справа у повторенні. І якщо хочеш, щоб собака гавкала за командою, треба не шкодувати батога. Ти, Хорнлаху, погавкаєш для мене перед Відкритою Радою.
— Ти божевільний! — закричав мерсер, озираючись навколо. — Ви всі божевільні!
Ґлокта показав свою беззубу посмішку.
— Нехай буде так. Якщо тобі від цього легше.
Він повернувся до паперу, що тримав в руці.
— Як тебе звати?
В'язень зглитнув слину.
— Ґофред Хорнлах.
— Ти є старшим членом Гільдії мерсерів?
— Так.
— Ще й більш од того, одним із заступників магістра Каулта?
— Так!
— Чи правда, що ти змовився з іншими мерсерами, щоб обдурити Його Величність короля? Чи правда, що ти найняв убивцю, щоб умисно позбавити життя десятьох підданців Його Величності? Чи правда, що ти діяв за наказом магістра Костера дан Каулта, який є головою Гільдії мерсерів?
Хорнлах у розпачі оглянув присутніх. Фрост і Северард не зводили з нього погляду.
— Ну? — запитав Глокта з вимогою.
Купець заплющив очі.
