На лезі клинка - Джо Аберкромбі
І Джезаль проштовхнувся повз свого товариша у коридор.
— Що тут діється? — почув він слова Веста, виходячи з кімнати. — Ти що, п'яна?
Лють Джезаля з кожним кроком росла і росла, аж поки не почала його душити. Його образили! Жорстоко і незаслужено образили! Стискаючи і розтискаючи кулаки, він зупинився посеред коридору, тремтячи від гніву, форкаючи носом так, наче щойно пробіг десять миль. Та ще й жінка! Жінка! Крім того, ще й клята простолюдинка! Як вона посміла? Він гайнував на неї час, сміявся з її жартів, вважав її привабливою! Така увага мала би бути їй за честь!
— Йобана сука! — видихнув він собі під ніс.
Джезаль був не проти повернутись і сказати їй це в обличчя, але було вже запізно. Він озирнувся, шукаючи, що можна вдарити. Як відплатити їй? Як? І тут його осяяло.
Довести їй, що вона помилялася.
Так, справді. Довести їй і тому покаліченому виродку Ґлокті, що вони неправі. Він покаже їм, як вміє трудитись. Покаже, що він не дурень, не брехун і не мамин мазунчик. Що більше Джезаль про це думав, то більше бачив у цьому сенсу. Він виграє клятий Турнір, ось що! Це швидко зітре усмішечки з їхніх облич!
Джезаль жваво рушив коридором, а в його грудях почало зароджуватись нове, досі незнайоме відчуття. Відчуття мети. Так, саме це. Можливо, ще не надто пізно для пробіжки.
Як дресирують собак
рактик Фрост стояв біля стіни — абсолютно нерухомо, в абсолютній тиші, практично непомітний в густій темряві, немовби був частиною будівлі. Впродовж години, якщо не більше, альбінос ні разу не поворухнувся: не ворухнув ногою, не кліпнув, не дихнув так, щоб Глокта помітив той видих, а його очі були прикуті до вулиці перед ним.Сам Ґлокта, навпаки, лаявся, совгався, морщився, чухався й облизував порожні ясна.
«Чого вони так довго? Ще кілька хвилин, і я, чого доброго, засну, гепнуся у смердючий канал і втоплюсь. Ото буде сміхота».
Він поглянув на маслянисту, смердючу воду, що хлюпала і заходилася брижами внизу.
«Біля доків знайшли тіло, роздуте від морської води, таке страшне, що й годі впізнати...»
Фрост у темряві торкнувся його руки і вказав м'ясистим білим пальцем на дальній кінець вулиці. У їхній бік повільно рухалося троє чоловіків. Вони йшли ледь вихлюватою ходою, притаманною людям, які проводять багато часу на кораблі і звикли втримувати рівновагу на хиткій палубі.
«Ось і перша половина нашої маленької компанії. Краще пізно, ніж ніколи».
Трійця моряків дійшла досередини мосту, що простягався над каналом, і зупинилася десь за двадцять кроків від них. Ґлокта добре чув звучання їхніх голосів — зухвале, впевнене, із просторічним акцентом. Він відсунувся ще глибше у тінь.
Тепер кроки долинули з протилежного боку — цього разу швидші. Вулицею спішило ще двоє чоловіків. Один із них, довгов'язий чоловік у дорогому хутрі, підозріло роззирався навкруги.
«Це, певно, Ґофред Хорнлах, старший мерсер. Наша людина».
Його супутник мав на поясі меч, а на плечах ніс важку дерев'яну скриню.
«Слуга й охоронець, або і те, й інше. Він нам не цікавий».
Коли вони наблизились до моста, Ґлокта відчув, як волосся на його шиї настовбурчилось. Хорнлах швиденько перекинувся парою слів з одним із моряків — тим, котрий мав пишну коричневу бороду.
— Готовий? — прошепотів він до Фроста.
Практик кивнув.
— Ані руш! — загорлав Ґлокта. — В ім'я Його Величності!
Слуга Хорнлаха різко обернувся, з грюкотом кинувши скриню на міст, і потягнувся за шпагою.
Із темряви по інший бік дороги долинув тонкий бренькіт тятиви. Слуга здивовано форкнув і повалився ниць. З тіней вигулькнув практик Фрост і важкою ходою рушив дорогою.
Хорнлах спершу вирячився на труп свого охоронця, а тоді перевів погляд на кремезного альбіноса. Потім обернувся до моряків.
— Допоможіть мені! — закричав Хорнлах. — Зупиніть його!
Їхній ватажок лише всміхнувся.
— Це навряд.
Двійко його супутників неспішно перегородили міст. Мерсер, спотикаючись, відсахнувся і зробив нерішучий крок в сторону тіней по інший бік каналу. В проході перед ним з'явився Северард, на плечі якого покоївся арбалет.
«Якби то був не арбалет, а букет квітів, могло би здатися, що він іде на весілля. Ніколи не подумаєш, що він щойно вбив людину».
В оточенні незнайомців Хорнлах лише дурнувато озирався. Його очі розширились від страху та здивування, коли до нього наблизилися два практики і Ґлокта, котрий шкандибав позаду.
— Але ж я заплатив вам! — з розпачем крикнув Хорнлах морякам.
— Ти заплатив мені за спальне місце, — сказав капітан. — За вірність плата окрема.
Масивна біла рука практика Фроста опустилася на плече мерсера, змусивши його стати навколішки.
Северард підійшов до охоронця, підчепив брудним носаком свого чобота тіло і перевернув його на спину. Труп втупив осклілі очі в нічне небо, з шиї у нього стирчало оперення випущеної з арбалета стріли. Кров біля нього у світлі місяця видавалась чорною.
— Мертвий, — ні з того ні з сього брякнув Северард.
— Не дивно — йому в шию влучила стріла, — відказав Глокта. — Прибери його, добре?
— Буде зроблено.
Северард схопив охоронця за ноги і закинув їх на парапет, а тоді вхопив тіло під пахви і з силою, крекчучи, скинув тіло з моста.
«Так вміло, так спритно, так відточено. Видно, що він це робить вже не вперше».
Труп шубовснув у мулисту воду.
Фрост тим часом міцно зв'язав руки Хорнлаха за спиною і надів йому на голову мішок. Коли в'язня почали зводити на ноги, він почав вищати.
Ґлокта і собі пошкандибав до трьох моряків, розминаючи затерплі ноги після тривалого стояння у провулку.
— Ну ось і все, — сказав інквізитор, дістаючи важкенький гаман з-за лацкана свого плаща. Він затримав його над виставленою рукою капітана. — Скажіть мені, що сталося цієї ночі?
Старий моряк усміхнувся, а його обвітрене лице зморщилося, наче шкіряний чобіт.
— Мій вантаж почав псуватися і нам потрібно було вирушати з першим припливом, про що я йому сказав. Ми півночі прочекали біля смердючого каналу, і що ви собі думаєте? Виродок так і не з'явився.
— Чудово. Саме таку історію я би розповів у Вестпорті, якби у когось виникли питання.
Капітан прикинувся ображеним.
— Але ж все так і сталось, інквізиторе. Які історії ще можуть бути?
Глокта
