На лезі клинка - Джо Аберкромбі

— Змерзли, як бляді, — відрізав Доу, не піднімаючи голови. — Ми рушаємо на Південь.

Шукач зітхнув. Не встигли і п'ять хвилин посидіти разом, як уже почалися пересвари. Без Лоґена, котрий тримав усе під контролем, буде важко. Ще й більш од того, тут може і кров пролитись. Проте Тридуба не поспішав заварювати кашу. Він, як завжди, зробив паузу і замислився. Він обожнював все обмізковувати. Саме це робило його таким небезпечним.

— На Південь, га? — перепитав Тридуба, поміркувавши хвилинку. — І коли це таке вирішили?

— Ніхто нічого не вирішував, — встряв Шукач, вкотре показуючи долоні. Він подумав, що тепер часто доведеться так робити.

Тул Дуру кинув похмурий погляд на спину Доу.

— Взагалі нічого, — буркнув він, неабияк роздратований, що хтось інший дозволяє собі вирішувати за нього.

— От і правильно, — сказав Тридуба, тихий і неспішний, як трава навесні, — не пригадую, щоб ми обходилися без голосування.

Доу не задумався ні на хвилинку. Він ніколи не задумувався. Саме це робило його таким небезпечним.

Він зірвався на ноги, пожбуривши кістку на землю, і з войовничим виглядом кинувся до Тридуба.

— Я... сказав... Південь! — гаркнув він, і його очі при цьому вибалушилися, наче бульки в казані.

Тридуба не відступив ні на крок. Відступ був не в його стилі. Він, звичайно, на якусь мить задумався, а тоді й собі зробив крок уперед, і тепер майже торкався носом Доу.

— Якщо ти хотів мати вирішальне слово, треба було перемогти Дев'ятипалого, — гарикнув він, — а не програти йому, як і всі решта.

Зачувши це, Чорний Доу спохмурнів, як ніч. Він не любив, коли йому нагадували про поразки.

— Кривава Дев'ятка ліг у землю! — гаркнув він. — Шукач бачив, правда?

Шукачеві довелось кивнути.

— Ага, — пробурмотів він.

— Ну от! То якого дідька нам товкти сраки тут, на північ від гір, де аж кишить плоскоголовими! Рушаємо на Південь!

— Може, Дев'ятипалий і загинув, — сказав Тридуба в обличчя Доу, — але твій борг — ні. Я не знаю, чому він вирішив залишити в живих такого нікчему, як ти, але саме мене Лоґен назвав другим, — і він тицьнув себе у широкі груди, — а, отже, вирішувати мені! Мені, і нікому іншому!

Шукач завбачливо відступив назад. Вони вже примірялись до бійки, а він не мав бажання отримати в ніс під час сутички. Таке вже не раз траплялося. Форлі ризикнув їх втихомирити.

— Годі вам, хлопці, — мовив він дружнім, м'яким голосом, — навіщо скубтися? — Нехай Форлі і не був найкращим вбивцею, але він, безумовно, вмів зупиняти інших від вбивства одне одного. Шукач побажав йому удачі. — Ну ж бо, чого би вам не...

— Стули своє трахане хавло! — загарчав Доу, люто ткнувши своїм брудним пальцем в обличчя Форлі. — Хрін чогось вартує твоя думка, Найслабший.

— Облиш його! — гримнув Тул, піднісши свій здоровецький кулак до підборіддя Доу. — Або ти в мене по-іншому заспіваєш!

Шукач не міг на це дивитися. Доу і Тридуба завжди зачіпали одне одного. Вони швидко закипали і так само швидко вгамовувались. Грозова Хмара був людиною іншого крою. Якщо цей бичисько добряче заводився, спинити його могли тільки десять дужих чоловіків з довжелезною мотузкою. Шукач задумався, що в цьому випадку зробив би Лоґен. Він знав би, як спинити їхню сварку, якби був живий.

— Твою мать! — вигукнув Шукач, несподівано зриваючись на ноги від багаття. — На нас полюють йобані шанка! І навіть якщо ми розправимося з ними, то залишається Бетод! У нас і так вистачає з ким зводити рахунки, а ви ще й між собою чубитесь! Лоґен помер, а його місце зайняв Тридуба — тільки так і не інакше!

Він теж потикав пальцем, просто в повітря, а тоді зачекав, щиро надіючись, що його трюк спрацює.

— Ага, — буркнув Мовчун.

Форлі почав кивати, наче дятел.

— Шукач правий! Нам ті сварки потрібні, як члену трипер! Тридуба був другим. Тепер він головний.

На мить запала тиша, і Доу ввіп'явся у Шукача тим пустим, холодним, убивчим поглядом, яким кіт дивиться на загнану мишу. Шукач зглитнув слину. Лише жменька зважились би витримати такий погляд Чорного Доу. Його так прозвали за щонайчорніший поголос, що ширився про нього по цілій Півночі. Він приходив неждано-негадано під покровом ночі і залишав по собі до чорноти спалені селища. Такі були чутки. Такими були факти.

Шукачеві довелося зібрати всю свою волю в кулак, щоб не опустити очі. Він уже збирався це зробити, коли Доу відвернувся і глянув на інших, на кожного по черзі. Більшість людей не витримала би цього погляду, але ці не належали до більшості. У цілому світі навряд чи можна було знайти ще більш відчайдушну ватагу. Жоден із них не відвів очі, і навіть не збирався цього робити. Окрім, звичайно, Форлі Найслабшого, котрий втупився у траву ще до того, як підійшла його черга.

Коли Доу побачив, що всі налаштовані проти нього, він радісно всміхнувся, так наче й нічого не трапилося.

— Добре, — мовив він до Тридуби, і весь його гнів, здавалося, миттєво звіявся. — В такому разі що робимо, отамане?

Тридуба подивився на ліс. Принюхався і втягнув крізь зуби повітря. Замислено почухав бороду. Задумливо глянув на кожного.

— Рушаємо на Південь, — вирішив ватажок.

Він спершу відчув їх, а вже тоді побачив, втім, з ним так було завжди. Він мав гарний нюх, за що, зрештою, його й прозвали: «Шукач». Хоча, чесно кажучи, їх запах міг відчути кожен. Вони охуєнно смерділи.

Там, на галявині, їх було дванадцять. Вони сиділи, жерли, буркали одне до одного на своїй бридкій, мерзенній мові, вишкірюючи великі жовті зуби, одяг їхній був зшитий із шматків смердючого хутра і затхлих шкур, а доповнювали картину різномасті іржаві обладунки. Шанка.

— Йобані плоскоголові, — пробурмотів сам до себе Шукач.

Він почув позаду тихий свист, обернувся і побачив Мовчуна, котрий виглядав з-за куща. Шукач показав відкриту долоню, що означало зупинитися, торкнувся потилиці — плоскоголові, підняв кулак, а тоді виставив два пальці — дванадцять, а насамкінець і вказав на стежку, що вела назад до гурту. Мовчун кивнув і