Птахи та інші оповідання - Дафна дю Мор'є

Вона навмисне почала вкорочувати години полудня. Запізнювалася на побачення між папороттю, щоб побачити, як він чекав із виразом тривоги на обличчі. Якщо була не надто налаштована на те, що мало трапитися, то відбувала все швидко, неохоче, а тоді поквапом відправляла його у зворотну подорож, уявляючи, як він шкутильгає, втомлений і нещасливий, до міської крамнички.

Далі дозволяла йому себе фотографувати. Це було частиною досвіду: вона знала, що він страждає, коли робить знімки і бачить її досконалість, тому захоплено з цього користала: іноді наказувала йому прийти до готелю вранці, а потім, вишукано одягнена, позувала внизу разом із дітьми, і міс Клей брала на себе роль захопленого свідка, а інші гості дивилися зі своїх кімнат чи тераси.

Цей контраст — між ранками, коли він, службовець, шкутильгав туди-сюди, переносячи штатив то в одне, то в інше місце за її наказом, та їхньою полуденною близькістю в папоротях під пекучим сонцем — став для неї на третьому тижні єдиним збудником.

Нарешті одного дня, коли з моря віяв доволі холодний вітер і вона не пішла на побачення, а відпочивала на балконі, читаючи роман, така переміна видалася їй справжньою полегшою.

Назавтра погода покращала, вона вирішила піти на мис, і вперше, відколи вони зустрілися в темному прохолодному підвалі під крамницею, він дорікав їй, його голос був різким і тривожним.

— Я чекав вас увесь учорашній полудень, — сказав. — Що трапилось?

Вона здивовано глянула на нього.

— День був неприємний, — відповіла. — Я воліла читати на своєму балконі.

— Я боявся, що ви могли захворіти, — продовжував він. — Ледь не зателефонував до готелю, щоб розпитати про вас. Уночі насилу заснув, дуже хвилювався.

Пішов за нею до схованки в папоротях, його очі далі зоставалися стривоженими, на чолі з’явилися зморшки. Хоча його занепокоєння в певному сенсі збуджувало маркізу, водночас вона дратувалася тим, аж як він забувся, наважившись засудити її поведінку. Наче її паризький coiffeur чи масажист посміли б гніватися, якби вона не прийшла на призначений час.

— Якщо ви думаєте, що я мушу кожного полудня сюди приходити, то дуже помиляєтесь, — сказала. — У мене чимало інших справ.

Він одразу ж почав жалібно її перепрошувати. Молив, щоби пробачила.

— Не розумієте, що це для мене означає, — сказав. — Відколи я вас знаю, все моє життя змінилося. Я живу тільки цими полуднями.

Його приниженість сподобалася їй. Підстьобнута цим, вона наново ним зацікавилася і наново пожаліла. Лежачи поруч, зворушено думала, який він їй відданий, по-дитячому від неї залежний. Торкнулася його волосся, почувши на мить майже материнське співчуття. Бідний хлопець, прошкутильгав увесь цей шлях заради неї, а потім сидів під кусючим учорашнім вітром, самотній і нещасний. Уявила листа, якого напише своїй подрузі Élise: «Дуже боюся, що я розбила серце Поля. Він сприйняв цю маленьку affaire de vacance au sérieux[43]. Та що ж мені робити? Зрештою, такі речі колись мусять закінчуватися. Я не можу через нього змінювати своє життя. Enfin[44], він чоловік і якось це переборе». Élise уявить собі прекрасного білявого американського плейбоя, який втомлено сідає у свій паккард і в розпачі від’їжджає в невідомість.

Цього разу після полуденного сеансу фотограф її не покинув. Сів між папороттю і глянув на велику скелю, що виступала в море.

— Я дещо вирішив щодо свого майбутнього, — тихо сказав він.

Маркіза відчула, що в повітрі висить драма. Він що, збирається вкоротити собі віку? Як страхітливо. Звичайно, почекає, доки вона покине готель і повернеться додому. Тоді б вона ніколи про це не довідалася.

— Розкажіть мені, — лагідно промовила вона.

— Моя сестра перейме крамницю, — сказав він. — Передам їй усе. Вона дуже тямуща. А я сам поїду за вами, хай би де ви були, в Парижі чи в маєтку. Тільки ви забажаєте, я одразу ж буду поруч. Біля вас.

Маркіза ледь не вдавилася ковтком слини. Її серце завмерло.

— Це неможливо, — сказала вона. — За що б ви жили?

— Я не гордий, — відповів він. — Знаю, що ви, у доброті свого серця, щось мені дасте. Мої потреби дуже скромні. Але я знаю, що жити без вас не зумію, єдине, що мені залишається, — завжди вас супроводжувати. Знайду кімнатку поруч із вашим домом у Парижі чи в маєтку. Знайдемо шляхи та способи бути разом. Коли кохання таке сильне, як у нас, для нього не існує перепон.

Він говорив зі своєю звичною смиренністю, але сила його слів була несподіваною, і вона зрозуміла, що це не спектакль, такий невчасний сьогодні, а справжня щирість, до останнього слова. Він дійсно відмовиться від крамниці, поїде за нею в Париж і до заміського château.

— Ви збожеволіли, — різко сказала вона і сіла, байдужа до свого вигляду та розпущеного волосся. — Виїхавши звідси, я вже не буду вільною, я ніколи не зможу з вами зустрічатися, надто велика небезпека, що нас викриють. Ви розумієте, що це для мене означатиме?

Він кивнув головою. Його обличчя було сумним, але рішучим.

— Я все це обдумав, — відповів, — але ж ви знаєте, який я скромний. Вам не доведеться турбуватися з цього приводу. Мені спало на думку, що я міг би знайти місце серед вашої обслуги як лакей. Може, це принизливо, але мені байдуже. Я не гордий. Ми могли б довгий час жити разом, як тепер. Ваш чоловік, маркіз, мусить бути дуже заклопотаною людиною, часто виїжджати з дому, а діти, безсумнівно, гулятимуть ополудні з англійською міс. Бачите, що все дуже просто, якщо тільки ми зважимося.

Маркіза була така шокована, що не спромоглася вимовити й слова. Не могла собі уявити нічого страшнішого, нічого катастрофічнішого, ніж цей фотограф за лакея у її домі. Вже не кажучи про його каліцтво — вона здригнулася, уявивши, як він шкутильгає довкола столу у великій salle à manger[45], — які муки вона б переживала, знаючи, що він тут, у домі, чекає, коли вона після обіду піде до своєї кімнати; а потім — боязкий стук у двері, тихий шепіт. Яким безчестям була би присутність цієї — цієї істоти, іншого слова не підбереш, — у домі, де він завжди чогось чекатиме, на щось сподіватиметься.

— Боюся, — твердо сказала вона, — що ваша пропозиція цілковито абсурдна. Не лише ідея потрапити до мого будинку як служник, але й можливість знову зустрічатися, коли я повернуся додому. Ваш здоровий глузд