Жахослов - Стівен Джонс
– Він просто помер.
Кіз мовчав зо хвилину, але не показував жодної реакції.
– Ну, гаразд, – промовив він нарешті. – Усі ми там будемо. Навіть Князь Темряви. Ти знав його?
– Він був моїм дядьком.
– Що, справді? – Кіз обвів мене пильним поглядом. – Так. Тепер я бачу. У тебе його погляд. Щось від нього. Звісно, він мав значно кращий вигляд.
– Ви не пам’ятаєте одну з його дівчат, Лейлу Вінстон?
– Цю старлетку? Ще б пак! Мила дівчина, але наївна, як дитя. Вона обожнювала землю, якою він ступав, – а він, звичайно, поводився з нею, як із лайном. А тоді одного разу вона раптом зривається з місця і тікає до Штатів. І цьому, друже мій, я міг лише поаплодувати.
– Вам відомо, що з нею сталося?
– Ні. Загубилася в Ewigkeit,[170] як казав мій друг Курт. Знаєш, він був німець, але такий привітний. Мені подобається думати, що вона тримає заповідник віслюків десь у Норфолку. Зазвичай більшість старлеток закінчують саме цим, коли їхній блиск тьмяніє. Так втомлюються від того, що їх постійно трахають двоногі тварюки, що починають віддавати перевагу чотириногим. І хто їх буде звинувачувати? Поглянь лише на Доріс Дей. Поглянь на Бріджит Бардо. Не хотів би я опинитися на їхньому місці. О-о, подивися, котра година! Я мушу повернутися на фабрику розваг, інакше вони вишлють за мною пошукові групи. Щасти тобі з твоєю книжкою і дякую за пончики. Бувай!
Повернувшись додому того вечора, я знайшов пакунок, просунутий до моєї поштової скриньки. Він був від Мартіна і містив DVD-диск із фільмом «Диявольський виплід» з Лейлою Вінстон в головній ролі. Зробивши собі вечерю я сів і став дивитись його.
Фільм був аж ніяк не шедевр. Типовий зразок експлуатаційного кіно[171] однієї з тих кінокомпаній, що сподіваються повторити успіх «Гаммер-Фільм Продакшенз» з їхніми фільмами жаху. У сюжеті – якщо це можна назвати сюжетом – ідеться про невинну дівчину (Лейла Вінстон), яка зв’язується з групою багатих сатаністів із прилеглих до Лондона графств. Усе це, звісно, здебільшого нісенітниця, хоч іноді мимоволі смішна, але є один епізод, який залишається в пам’яті і який, мабуть, і зробив фільм «культовою класикою». У ньому дівчина у виконанні Лейли Вінстон тікає від переслідування крізь нічний ліс, і ще вона гола. Не питайте мене, чому вона опинилася серед лісу гола і з якою метою її переслідують. Я забув: це просто такий фільм. Переслідувача ніколи не видно цілком), лише як силует зігнутої напівлюдини, яка шкандибає поміж деревами. Лише на короткі миті він з’являється на екрані, але від цього здається тільки страшнішим. Ти чуєш його подих і один раз бачиш, як блищать крізь голе гілля його похмурі багряні очі. Майстерна робота оператора створює враження, що чудовисько нарешті здоганяє Лейлу, і востаннє ти бачиш її, коли вона із жахом в очах озирається на свого нападника. Потім вона перечіплюється через корінь дерева, і екран стає чорним.
Я згадую все це лише тому, що фотографія Лейли, зроблена Г’юбертом для його альбому 3D-фотографій, точнісінько відтворює той момент, коли вона, налякана, дивиться в обличчя своєму переслідувачу.
Я майже двічі переглянув фільм від початку до кінця. Лейла не була блискучою акторкою, але мала в собі якість, через яку на неї хотілось дивитися. Вразливість – гадаю, це можна так назвати, але вразливість, доведену до крайнощів. Вона створювала враження цілковито розгубленої, наче не мала внутрішнього компаса. Жах у її очах був жахом людини, що зазирає всередину себе і знаходить порожнечу.
Було вже за північ, і я знову відчув, що не можу спати. Я почав роздумувати над власним життям. Ось я, якому минуло тридцять п’ять, багатий, помірно успішний, але бездітний, і навіть не в стосунках. Може, я теж був порожній усередині.
Я підійшов до вікна і визирнув на вулицю. Надворі нікого не було, тільки напроти мене, по той бік вулиці, стояла примарна група людей. Я нечітко бачив обличчя, але за фігурами зрозумів, що всі вони жінки – близько дюжини – та всі вони голі. Я кілька разів кліпнув очима, та коли глянув знову, вони й досі були там, і я був упевнений, що вони не зводять з мене очей. Потім одна з них підвела руку, долонею догори, і простягнула до мене в благальному жесті. Потім ще одна зробила те саме, потім ще одна і ще одна. Я запнув фіранки, і при цьому в мене вихопилося щось середнє між зітханням і схлипом. І цей звук іще хвилину лунав у моїх вухах.
Не знаю точно, як довго я спав тієї ночі. Певно, нарешті я все ж задрімав, адже був розбуджений близько десятої телефонним дзвінком. Це був Мартін. Він знайшов Лейлу Вінстон.
– Вона в закладі під назвою Ірвінґ-гауз. Це такий собі будинок відпочинку для літніх акторів і актрис. Може, одного дня мені самому доведеться вирушити туди. І, гадаю, це не так погано: їжа цілком пристойна, є бар та все інше. А ще це недалеко від тебе: у Нортвуді. Мені туди з’їздити? Можемо податися разом і побачитися з нею.
– Ні. Я поїду сам.
– Ой, облиш. Тобі потрібен там хтось на кшталт мене. Це буде цікаво.
– Мартіне, я плачу тобі за роботу, як ти вже, трясця тобі, казав. Я їду сам. Зрозуміло? – Я мало не кричав у телефон. Це здивувало його. Я й сам був не менш здивований.
– Гаразд! Гаразд! – Він поклав слухавку.
Я зателефонував до Ірвінґ-гаузу і домовився відвідати Лейлу того ж дня, пояснивши, що я родич її близького друга і маю їй дещо розповісти. Головна медсестра була люб’язна, але в її голосі лунав сумнів. Вона пояснила, що Лейла «останніми днями не дуже схильна до спілкування». Я відповів, що розумію, і лише тоді замислився над тим, що взагалі казатиму їй. У мене виникло імпульсивне рішення взяти портрет із собою.
Зараз я дуже мало що пам’ятаю про мою маленьку подорож до Нортвуда чи про те, як мене приймали після прибуття до Ірвінґ-гаузу. Спогади починаються з того моменту, коли мене
