Відьмак. Кров Ельфів - Анджей Сапковський

Дійкстра не ворухнувся, але за його зирком на чародійку Любисток зорієнтувався, що шпик здивований. Запитання, які поставила Філіппа, поставлені були, схоже, занадто рано. Й не тій особі. Скидалося, що запитання поставлені похапцем і необережно. Проблема полягала в тому, що Філіппу Ейльгарт можна було звинувачувати в усьому — окрім нерозважливості й необережності.

— Прикро мені, — сказав він повільно, — але на жодне з цих запитань я не знаю відповіді. Я б допоміг вам, якби міг. Але не можу.

Філіппа дивилася йому просто в очі.

— Любистку, — процідила. — Якщо ти знаєш, де перебуває та дівчинка, скажи нам. Присягаюся тобі, що і я, і Дійкстра турбуємося виключно про її безпеку. Про безпеку, яка під загрозою.

— Не сумніваюся, — збрехав поет, — що, власне, про те ви й турбуєтеся. Але я й насправді не знаю, про що ви говорите. Я у житті не бачив дитини, яка вас цікавить. А Ґеральт…

— Ґеральт, — урвав Дійкстра, — не допустив тебе до конфіденції, ані словечка тобі не пискнув, хоча, не сумніваюся, ти закидав його запитаннями. Цікаво, чому, як ти вважаєш, Любистку? Чи той простодушний, простачок, який відчуває відразу до шпиків, хто ти насправді? Не тисни на нього, Філіппо, шкода часу. Хріна він там знає, не дай обманути себе мудрими мінами й багатозначними усмішками. Він може допомогти нам виключно одним способом. Коли відьмак випірне з укриття, то сконтактує з ним — і ні з кім іншим. Уяви собі, він вважає його за свого друга.

Любисток повільно підвів голову.

— Авжеж, — підтвердив. — Вважає мене за такого. І уяви собі, Дійкстро, небезпідставно. Візьми це нарешті до відома й зроби висновки. Зробив? Ну то тепер вже можеш спробувати вдатися до шантажу.

— Ну-ну, — усміхнувся шпик. — Але ж ти й чутливий до цього. Та давай без закидонів, поете. Я жартував. Шантаж між нами, друзями? І мови про те не може бути. А твоєму відьмакові, повір мені, я не бажаю зла й не подумаю нашкодити. Хтозна, може, я навіть із ним домовлюся, для взаємної нашої користі? Але щоб до цього дійшло, я мушу з ним зустрітися. Коли він з’явиться, приведи його до мене, Любистку. Я дуже тебе прошу. Дуже прошу. Ти зрозумів, наскільки дуже?

Трубадур пирхнув.

— Я зрозумів, наскільки дуже.

— Хотів би я вірити, що це правда. Ну, а тепер іди вже. Орі, проведи пана трубадура до виходу.

— Бувай, — Любисток встав. — Бажаю успіхів у праці і в особистому житті. Моє шанування, Філіппо. А, так, Дійкстро! Агенти, які за мною лазять. Відклич їх.

— Обов’язково, — збрехав шпик. — Відкличу. Чи ти мені не віриш?

— Чому ж, — збрехав поет. — Я тобі вірю.

* * *

Любисток розважався на території Академії до вечора. Весь час пильно розглядався, але не помітив, щоб шпики за ним стежили. І саме це найбільше його непокоїло.

На кафедрі труверства він вислухав доповідь про класичну поезію. Потім солодко поспав на семінарі про новочасну поезію. Розбудили його знайомі бакалаври, із якими він пішов на кафедру філософії, щоб узяти участь у довготривалому бурхливому диспуті на тему «Сутність і походження життя». Ще до того, як стемніло, половина диспутантів була п’яною в дим, а решта готувалася до бійки навкулачки, взаємно перекрикуючись і вчиняючи гармидер, який важко було б описати. Усе те було поетові в руку.

Він непомітно проліз на горище, виліз у віддушину, спустився ринвою на дах бібліотеки, перескочив, мало не зламавши ноги, на дах прозекторію. Звідти він дістався саду, що прилягав до муру. Серед густих кущів аґрусу знайшов дірку, яку сам і розширив, коли був іще студентом. За діркою було містечко Оксенфурт.

Занурився у натовп, тоді швиденько пробіг бічними завулками, петляючи, наче заєць, що тікає від гончаків. Коли дістався стайні, з півгодини чекав там, сховавшись у соломі. Не помітивши нічого підозрілого, заліз по драбині на стріху, перескочив на дах дому знайомого пивовара, Вольфганга Амадея Козіброди. Чіпляючись за порослі мохом дошки, він нарешті дістався віконця потрібної мансарди. У кімнатці за віконцем горіла масляна лампа. Невпевнено стоячи на ринві, Любисток постукав у свинцеві рамки. Віконце було незачинене, тож піддалося після легкого поштовху.

— Ґеральте! Гей, Ґеральте!

— Любистку? Зачекай… Не заходь, прошу…

— Як це — не заходь? Що то значить — не заходь? — Поет штовхнув вікно. — Ти не сам, чи що? Чи, може, ти саме трахаєшся?

Не дочекавшись відповіді й не чекаючи на неї, він заліз на підвіконня, струшуючи з нього яблука й цибулю.

— Ґеральт… — просопів і відразу замовк. А потім вилаявся упівголоса, дивлячись на світло-зелений одяг медички, що лежав на підлозі. Відкрив рота від здивування і вилаявся знову. Міг усього сподіватися. Але не такого.

— Шані… — покивав він головою. — А нехай мене…

— Без коментарів, дуже прошу. — Відьмак усівся на ліжку. А Шані закрилася, натягуючи простирадло аж до самого задертого носа.

— Ну, заходь уже. — Ґеральт потягнувся за штанами. — Раз залазиш у вікно, то мусить це бути якась важлива справа. Бо якщо справа неважлива, я тебе зараз у те вікно й викину.

Любисток зліз із підвіконня, струшуючи решту цибулин. Сів, присунувши ногою ослінчик. Відьмак підняв з підлоги одяг — Шані й власний. Міну мав знічену. Одягався мовчки. Медичка, ховаючись за його спиною, вовтузилася із сорочкою. Поет нахабно дивився на неї, підшукуючи подумки порівняння і рими до золотавого у світі каганця кольору її шкіри й форм маленьких груденят.

— У чому справа, Любистку? — Відьмак застібнув пряжки чобіт. — Кажи.

— Пакуйся, — відповів той сухо. — Ти мусиш швидко виїхати.

— Наскільки швидко?

— Надзвичайно швидко.

— Шані… — Ґеральт кашлянув. — Шані розповіла мені про шпигунів, які за тобою стежили. Як я розумію, ти їх позбувся?

— Ти нічого не розумієш.

— Ріенс?

— Гірше.

— У такому разі я і справді не розумію… Зараз. Реданці? Третогор? Дійкстра?

— Вгадав.

— Але це ще не причина…

— Це вже причина, — урвав Любисток. — Їм уже не йдеться про Ріенса, Ґеральте. Йдеться їм про дівчинку і про Йеннефер. Дійкстра хоче знати, де вона. Змусить тебе йому про це сказати. Тепер ти зрозумів?

— Тепер — так. Валимо звідси. Доведеться вікном?

— Безумовно. Шані? Даси собі раду?

Медичка поправила на собі шати.

— Це не перше вікно в моєму житті.

— Я був у тому впевнений. — Поет глянув на неї уважніше, розраховуючи, що побачить гідний рим та метафор рум’янець. Прорахувався. Веселість у карих очах і нахабна усмішка — ось і