Джинґо - Террі Пратчетт

— Ем, мені здається, в хапонців є своє особливе бачення про жінок, які борються… — почав було Морква. 

— Так! — підтвердив Джаббар. — Вони повинні робити це майстерно, Блакитні Оченята. Ми — д’реґи! 

Човен виринув на поверхню пінистої застояної води під пристанню. 

Повільно відкрилася кришка. 

— Пахне, як удома, — сказав Ноббі. 

— Не можна довіряти воді, — мовив сержант Колон. 

— Але я не довіряю воді вдома, сержанте. 

Фред Колон зумів втриматись на слизькій деревині. В теорії це був ого-го який геройський вчинок. Він та Ноббі Ноббс, двійко хоробрих воїнів, відважились зійти на ворожій території. На жаль, він знав, що роблять вони так тому, що лорд Ветінарі сидів у Човні і недвозначно здійняв би брови, якби вони відмовилися. 

Колон завжди вважав, що в героїв є якийсь особливий механізм, що змушував їх іти на геройську загибель заради бога, країни і яблучного пирога чи ще якогось делікатесу, який готувала їм мама. Йому ніколи не спадало на гадку, що вони це роблять зі страху, що на них накричать, якщо вони цього не зроблять. 

Він нахилився. 

— Гайда, Ноббі, — скомандував він. — І пам’ятай, ми робимо це заради богів, Анк-Морпорка і… — Колону здалося, що тут і справді буде доречна якась страва. — І знаменитої канапки з кишкою, яку готувала моя мама! 

— Наша мама ніколи не готувала нам канапки з кишкою, — пожалівся Ноббі, видершись на настил з дощок. — Але ти б не повірив, що вона витворяла зі шматком сиру… 

— Та добре, але це якось не вписується в бойовий девіз, еге ж? «Заради богів, Анк-Морпорка і дивовиж, які матінка Ноббі витворяє із сиром»? Він просто таки пронизає страхом вороже серце! — мовив сержант Колон, поки вони повзли вперед. 

— А, ну якщо тебе таке цікавить, то на тобі матусин бідовий пудинг із заварним кремом, — запропонував Ноббі. 

— Жахає, чи не так? 

— Вони би пожаліли, якби дізналися, сержанте. 

Пристань в Аль Халі нічим не відрізнялася від інших, бо пристані всюди пов’язані. Людям потрібно завантажувати і розвантажувати човни. А це можна зробити лише в кілька способів. Тож усі пристані однакові з виду. В деяких спекотніше, в інших підвищена вологість, там завжди височіють купки дещо забутих з виду речей. 

Здалеку виднілися вогні міста, яке, схоже, зовсім не підозрювало про вороже вторгнення. 

— «Знайдіть нам якийсь одяг, щоб ми змішалися з натовпом», — пробубонів Колон. — Легко сказати. 

— Нє, нє, це легко, — наполягав Ноббі. — Всі знають, як це робити. Ти никаєшся на якійсь вуличці, так, і чекаєш, поки не надійде пара жевжиків. Ти заманюєш їх у провулок, стукаєш їх по голові, а тоді виходиш з тіні вже в їхньому одязі. 

— Це працює? 

— Ще ніколи не підводило, сержанте, — запевнив його Ноббі. 

У місячному сяйві пустеля скидалася на сніг. 

Ваймзу до душі був метод боротьби Тактикуса. Лягаві завжди так робили. Справжній лягавий не ставав у шеренгу з іншими лягавими, щоб іти на злочинців. Він таївся в тіні, безшумно ходив і тягнув час. Але якщо бути відвертим, він тягнув його доти, поки злочинець зрештою не вчиняв злочин і тягнув награбоване. Бо який тоді сенс? Треба бути реалістом. «Ми спіймали того, хто це зробив» звучить куди вагоміше, ніж «Ми спіймали того, хто збирався це зробити», особливо коли люди просять «Доведи». 

Десь зліва вдалині хтось закричав. 

Ваймзу, однак, було дещо некомфортно в цьому балахоні. Це як іти на війну в нічній сорочці. 

Тому що він не був до кінця впевнений, що зможе вбити людину, яка активно не намагалася вбити його. Звісно, фактично всі озброєні хапонці нині активно намагалися його вбити. В цьому і полягає суть війни. Проте… 

Він звів очі на верхівку дюни. Хапонський воїн дивився в іншому напрямку. Ваймз підкрався… 

— Біп-біп-біп-дзинь! Ваш будильник на сьому ранку, Введіть-Своє-Ім’я! Принаймні, я сподіваюся… 

— Га? 

— Дідько! 

Ваймз перший відреагував і зацідив чоловікові в ніс. Оскільки не було сенсу чекати, щоб побачити, який це справить на нього ефект, він кинувся вперед, і вони вдвох покотилися по інший бік крижаної дюни, борючись і розмахуючи кулаками. 

— …але зараз моя функція реального часу, схоже, трохи барахлить… 

Хапонець був менший за Ваймза. А також молодший. Та, на жаль для нього, він був надто молодим, щоби знати репертуар брудних боїв, який був єдиною можливістю виживати на глухих вулицях Анк-Морпорка. З іншого боку, Ваймз був готовий бити що завгодно чим завгодно. Важливо було, щоб супротивник більше не встав. А решта — то вже деталі. 

Вони скотилися до підніжжя дюни — хапонець стогнав під Ваймзовою вагою. 

— Список справ, — бісик-органайзер пронизливо закричав: — Стогнати від болю. 

А тоді… Здається, саме настав час різати горлянку. Вдома Ваймз запроторив би його за ґрати, знаючи, що вранці все матиме набагато кращий вигляд, але в пустелі такого вибору не було. 

Ні, він би не зміг. Вирубити хлопаку. І це ще милосердно. 

— Віндалу! Віндалу! 

Ваймзовий кулак зависнув у повітрі. 

— Що? 

— Це ж ви, правда? Пане Ваймз? Віндалу! 

Ваймз відкинув шмат тканини, що прикривав хлопцеве обличчя. 

— Ти Ґоріффовий хлопець? 

— Я не хотів тут опинитися, пане Ваймз! — вирвалися відчайдушні слова. 

— Добре, добре, я не збираюсь тебе кривдити… 

Ваймз опустив кулак і встав, піднявши хлопця. 

— Потім поговоримо, — пробубнів він. — Ходімо! 

— Ні! Всім відомо, що д’реґи роблять зі своїми полоненими! 

— Що ж, я їхній полонений, і їм доведеться зробити це з нами обома, домовились? Тримайся подалі від кумедної їжі, і все з тобою буде добре. 

Хтось засвистів у темряві. 

— Ворушися, хлопче! — прошипів Ваймз. — Нічого поганого з тобою не станеться!… Гірше буде, якщо ти тут залишишся. Зрозуміло? 

Цього разу він не дав хлопцеві час на суперечки і потягнув його за собою. Поки він наближався до табору д’реґів, з дюн зісковзнули інші постаті. Одна з них була без руки, і з неї стирчав меч. 

— Як справи, Редже? — поцікавився Ваймз. 

— Та якось дивно, сер. Коли перший хлопака відітнув мені руку і проштрикнув груди, решта відступили. Ніби ніколи не бачили зарізаного чоловіка, їй-богу. 

— Ти знайшов свою руку? 

Редж помахав чимось у повітрі. 

— А це вже інша історія, — сказав він. — Я лупанув нею кількох, і вони з криками кинулись навтьоки. 

— Це твій стиль рукопашного бою, — сказав Ваймз. — До такого ще потрібно звикнути. 

— У вас там в’язень? 

— Щось на кшталт. — Ваймз роззирнувся довкола. — Схоже, він знепритомнів. Гадки не маю, чому. 

Редж нахилився ближче. 

— Ці іноземці якісь дивакуваті, — сказав він. 

— Редже? 

— Так? 

— У тебе вухо відвисло. 

— Та? Що ж таке! А я думав, цвях буде надійно тримати. 

Сержант Колон глянув на зорі. Вони глянули на нього. Принаймні у Фреда Колона був вибір. Біля нього застогнав капрал Ноббс. Нападники бодай залишили йому штани. Є місця, куди не поткнуться навіть найхоробріші, і до цих місць належало все вище коліна і нижче пупця Ноббса. 

Що ж, Колон вважав їх нападниками. А вони фактично захищалися. Агресивно захищалися. 

— Тепер ще раз усе по порядку? — сказав він. 

— Ми знаходимо пару жевжиків приблизно нашої тілобудови… 

— Ми це зробили. 

— Заманюємо їх у провулок… 

— І це зробили. 

— Я замахуюсь на них дерев’яним патиком і ненароком у темряві вдаряю тебе, їх це сердить, і виявляється, вони ще й злодії,