Джинґо - Террі Пратчетт

Балачки стихли. Зненацька всі очі звернулись до Джаббара, крім одного, що закотилося в тінь. 

— Не дуже дипломатичне запитання, — сказав Джаббар. 

— Погоня привела нас аж сюди, і тут раптом ми потрапляємо у вашу засідку. Схоже… 

— Я нічого не знаю, — перебив його Джаббар. 

— Чому ж ви не…? — почав було Ваймз. 

— Е, сер, — похопився Морква. — Це буде дуже нерозумно з вашого боку, сер. Послухайте, я перекинувся кількома словами з Джаббаром, поки ви… відпочивали. Боюся, це стосується політики. 

— А що зараз не стосується політики? 

— Розумієте, принц Кадрам хоче об’єднати всю Хапонію. 

— Тобто потягнути її норовливу за коси в століття Летючої Лисиці? 

— Так, сер, звідки ви…? 

— Та так, здогадався. Продовжуйте. 

— Але в нього виникли проблеми, — сказав Морква. 

— Які? — запитав Ваймз. 

— Ми, — гордо мовив Джаббар. 

— Племенам не до вподоби ця ідея, сер, — вів далі Морква. — Раніше вони воювали між собою, а тепер майже всі воюють проти нього. Історично Хапонія не так імперія, як один великий конфлікт. 

— Він каже, нам потрібна освіта. Ми маємо вчитись платити податки. А ми не хочемо, щоб нас вчили платити податки, — сказав Джаббар. 

— То ви думаєте, що боретеся за свою свободу? — запитав Ваймз. 

Джаббар завагався, а тоді зиркнув на Моркву. Вони перекинулися кількома словами хапонською. Тоді Морква сказав: 

— Для д’реґа це вкрай складне запитання, сер. Розумієте, в їхній мові «свобода» і «боротьба» — це одне слово. 

— Вони дуже вимогливі до своєї мови, чи не так?.. 

Ваймз краще почувався в прохолоді. Він вийняв пом’яту, замочену пачку сигар, притягнув до себе жаринку з полум’я і глибоко затягнувся. 

— То… у Казкового Принца проблеми вдома, еге ж? А Ветінарі про це відомо? 

— А верблюд срає в пустелі, сер? 

— Бачу, ви добре нахапалися хапонської, еге ж? — мовив Ваймз. 

Джаббар щось заворкотів. Знову роздався сміх. 

— Е… Джаббар каже, що верблюди таки срають у пустелі, сер, бо інакше ви би не мали чим припалити сигару, сер. 

І вкотре Ваймз відчув, що його уважно вивчають. Поводься дипломатично, казав йому Ветінарі. 

Він знову глибоко затягнувся. 

— Поліпшує смак, — сказав він. — Нагадайте, щоб я прихопив кілька додому. 

Внутрішні судді в очах Джаббара підняли бодай пару скупих вісімок. 

— Приїхав чоловік на коні і сказав, що ми повинні воювати з чужоземними псами… 

— Це ми, сер, — послужливо мовив Морква. 

— …тому що ви вкрали підводний острів. Але яке нам до цього діло? Ми знаємо, що від вас, чужоземні біси, ніякої шкоди, але нам не подобаються чоловіки, які мастять свої бороди олією в Аль Халі. Тож ми відіслали його назад. 

— Усього? — запитав Ваймз. 

— Ми ж не варвари. А він явно не дружить з головою. Ми тільки коня його забрали. 

— Ахмед-71-година звелів вам нас затримати, чи не так? — запитав Ваймз. 

— Ніхто не сміє наказувати д’реґам! Ми з радістю вас тут утримуємо! 

— А коли ви з радістю нас відпустите? Коли вам Ахмед скаже? 

Джаббар втупився у багаття. 

— Я про нього не говоритиму. Він лицемірний і хитрий, і йому не можна довіряти. 

— Але ж ви теж д’реґи. 

— Так! — Джаббар знову поплескав Ваймза по спині. — І ми знаємо, про що говоримо! 

Хапонський рибацький човен вже на милю чи дві відплив від гавані, коли його капітану здалося, що він раптом став краще плисти. Може, морські жолуді нарешті відпали, подумав він. 

Коли його човен зник у вечірній імлі, з брижок небавом визирнула зігнута трубка і, трохи поскрипівши, роззираючись довкола, зупинила свій погляд на березі. 

Бляшаний голос мовив вдалині: 

— О ні… 

А інший бляшаний голос запитав: 

— У чому річ, сержанте? 

— На, глянь у перископ! 

— Добре, — запала пауза. 

Тоді другий бляшаний голос мовив: 

— О, курча… 

Те, що стояло на якорі перед містом Аль Халі, не було флотом. А радше флотом із флотів, чиї щогли скидалися на пливучий ліс. 

Під водною поверхнею лорд Ветінарі теж зазирнув у перископ. 

— Так багато кораблів, — сказав він. — Ще й за такий короткий час. Як все добре організовано. Дуже добре. Хтось би навіть сказав… дивовижно добре. Як то кажуть: «Якщо хочеш війни — готуйся до війни». 

— Мій лорде, гадаю, прислів’я звучить дещо інакше: «Якщо хочеш миру — готуйся до війни», — наважився виправити його Леонард. 

Ветінарі схилив голову на бік і заворушив губами, повторюючи фразу про себе. І врешті сказав: 

— Ні, ні. Так вона не має жодного сенсу. 

Він знову пірнув у своє сидіння. 

— Нам потрібно поводитися обережно, — сказав він. — Можемо зійти на берег під покровом ночі. 

— Е… а можна зійти на берег під покровом покрови? — запитав сержант Колон. 

— Насправді, ці додаткові кораблі лише полегшать наш план, — мовив Патрицій, не зважаючи на нього. 

— Наш план? — запитав Колон. 

— Серед вершків хапонської влади є люди всіх форм і кольорів. — Ветінарі зиркнув на Ноббі. — Майже всіх форм і кольорів, — додав він. — Тож наша з’ява на вулицях міста не мала б викликати непотрібних зауважень, — він знову зиркнув на Ноббі. — Великою мірою. 

— Але ми в уніформах, сер, — зауважив сержант Колон. — По нас не скажеш, що ми зібралися на костюмовану вечірку. 

— Що ж, я свою уніформу не зніму, — рішуче мовив Ноббі. — Я не збираюся бігати в панталонах. Тільки не в порту. Там купа моряків дальнього плавання. Я всякого наслухався. 

— Так буде ще гірше, — мовив сержант, навіть не гаючи часу на підрахунки, скільки часу моряк має провести в морі, щоб Ноббі Ноббс асоціювався в нього з чимось іншим, ніж мішенню, — бо якщо ми будемо без форми, то вважатимемося шпигунами — а ти в курсі, що стається зі шпигунами. 

— Скажеш мені, сержанте? 

— Даруйте, ваша світлосте? — сержант Колон підвищив голос. Патрицій відволікся від розмови з Леонардом. 

— Так, сержанте? 

— Що стається зі шпигунами в Хапонії, сер? 

— Е… дайте подумати… — мовив Леонард. — А, так… здається, вони кидають вас жінкам. 

Ноббі повеселів. 

— О, ну це не так вже й погано… 

— Е, ні, Ноббі… — почав було Колон. 

— …бо я бачив картинки в тій книжці «Ароматні частини», яку читала капрал Анґва, і… 

— …ні, послухай, Ноббі, ти неправильно… 

— …тобто, матінко рідна, я не знав, що таке можна витворяти з… 

— …Ноббі, послухай… 

— …а ще там був епізод, де вона… 

— Капрале Ноббс! — заволав Колон. 

— Так, сержанте? 

Колон нахилився до Ноббі і прошепотів йому щось на вухо. Вираз обличчя капрала поволі змінився. 

— Вони справді… 

— Так, Ноббі. 

— Вони справді… 

— Так, Ноббі. 

— Вони не роблять це вдома. 

— Ми не вдома, Ноббі. Якби ж то. 

— Хоча ви чули історії про Порадниць, сержанте. 

— Панове, — звернувся до них правитель Ветінарі. — Боюся, Леонард трохи вигадує. Може це стосується якихось окремих гірських племен, але Хапонія — стародавня цивілізація, і офіційно там ніхто так не робить. Думаю, вони би дали вам цигарку. 

— Цигарку? — перепитав Фред. 

— Так, сержанте. І сказали б стати перед гарною, залитою сонцем стіною. 

Сержант Колон шукав у цьому якихось підводних каменів. 

— Файна самокрутка і стіна, на яку можна спертись? — запитав він. 

— Гадаю, сержанте, вони вимагатимуть, щоб ви стояли прямо. 

— Справедливо. Ті’ки тому що ти в’язень, не означає, що треба бути розхлябаним. Ну що ж. Я не проти ризикнути. 

— Чудово, — спокійно мовив Патрицій. — Скажіть мені, сержанте… чи за всю вашу довгу військову кар’єру комусь спадало на думку