Джинґо - Террі Пратчетт
— Капітане, я вже не відчуваю рук і ніг… — почав було Ваймз.
— О, чудово, сер! Принаймні це вже щось.
— Моркво?
— Так, сер?
— Я хочу, щоб ви уважно прислухались до наказу, який я вам зараз віддам.
— Звісно, сер.
— Я хочу сказати, що це не буде ані прохання, ані пропозиція чи якийсь натяк.
— Зрозуміло, сер.
— Я, як вам відомо, завжди заохочував своїх підлеглих думати головою і не виконувати сліпо мої накази, але іноді важливо точно і швидко виконувати інструкції.
— Так точно, сер.
— Негайно мене розв’яжи, інакше до скону жалітимеш, що не зробив цього!
— Е, сер, здається, в вашому наказі закралась неуважна непослідовність…
— Моркво!
— Звісно, сер.
Морква розтяв йому мотузки. Ваймз сповз на пісок. Верблюд повернув голову, на якусь мить втупившись у нього ніздрями, а тоді відвернувся.
Ваймз все ж спромігся сісти, поки Морква зосереджено розтинав решту мотузків.
— Капітане, нащо ви натягли на себе це біле рядно?
— Це бурнус, сер. Дуже практичне пустельне вбрання. д’реґи дали їх нам.
— Нам?
— Всім нам, сер.
— Усі в порядку?
— О, так.
— Але ж вони напали…
— Так, сер. Але вони всього лише хотіли взяти нас у полон, сер. Щоправда, один із них випадково відітнув Реджу голову, але потім допоміг йому пришити її назад, тож обійшлося малою кров’ю.
— Я думав, д’реґи не беруть нікого в полон?..
— Я теж не розумію, сер. Однак вони кажуть, якщо ми спробуємо втекти, вони відітнуть нам ноги, а Редж каже, що йому не вистачить на всіх нитки, сер.
Ваймз потер голову. Хтось йому так вперіщив, що на шоломі залишилась вм’ятина.
— Що пішло не так? — запитав він. — Я ж захопив їхнього вождя!
— Наскільки я зрозумів, сер, д’реґи не вважають достойним лідера, який через свою дурість так легко зазнав поразки. Це хапонська особливість.
Ваймз намагався переконати себе в тому, що в голосі Моркви не вчувались саркастичні нотки, поки той вів далі:
— Чесно кажучи, сер, їм насправді немає діла до вождів. Для них вони більше як окраса. Знаєте… щоб було кому крикнути «В атаку!», сер.
— У лідера є ще інші обов’язки, Моркво.
— На думку д’реґів вигук «В атаку!» цілковито їх охоплює, сер.
Ваймз сяк-так звівся на ноги. В ногах якось дивно потягувало. Він, похитуючись, рушив уперед.
— Дозвольте, я вам допоможу… — запропонував Морква, спіймавши його під руку.
Сонце сідало. Рвані намети тіснилися на підніжжі одної з дюн, звідти виднілося багаття. Хтось сміявся. Не звучало, як в’язниця. А втім, подумав Ваймз, пустеля, мабуть, краща за ґрати. Він навіть не знає, в який бік тікати, з ногами чи без.
— Д’реґи, як і всі хапонці, дуже гостинні, — сказав Морква, ніби завчив це на пам’ять. — Вони вкрай серйозно ставляться до гостинності.
Їхні викрадачі сиділи гуртом довкола багаття. Разом із вартовими. Їх також переконали переодягнутися у більш відповідний одяг, а це означало, що Смішинка скидалася на дівчинку в маминій сукні, тільки в залізному шоломі, Редж Шкарбан нарешті був схожий на мумію, а Щебінь — на присипаний снігом пригірок.
— Він став дуже… сам не свій через спеку, — прошепотів Морква. — А он де констебль Візит сперечається про релігію. На хапонському континенті співіснує шістсот п’ятдесят три релігії.
— Весело йому, мабуть.
— А це Джаббар, — Морква представив йому дещо старшу версію Ахмеда-71-години. Той підвівся і вклонився Ваймзові.
— Ефенді, — відповів він.
— Він їхній… ну, він на кшталт офіційного мудреця, — пояснив Морква.
— А, то він не наказує їм нападати? — запитав Ваймз. Йому від спеки гуділо в голові.
— Ні, це завдання вождя, — сказав Морква. — Якщо він у них є.
— То Джаббар, мабуть, каже їм, коли доцільно нападати? — радісно запитав Ваймз.
— Нападати завжди доцільно, ефенді, — мовив Джаббар. Він знову вклонився. — Мій намет — ваш намет, — запросив він.
— Справді? — не повірив Ваймз.
— Мої дружини — ваші дружини…
Ваймз запанікував.
— Так? Невже?
— Моя їжа — ваша їжа… — не вгавав Джаббар.
Ваймз витріщився на страву біля вогню. Схоже, у них на вечерю сьогодні вівця чи коза. Чоловік нахилився, відщипнув шматочок і простягнув йому.
Сем Ваймз глянув на кусник. А той на нього.
— Найкраща частина, — мовив Джаббар і став прицмокувати. Він додав ще щось хапонською. Чоловіки довкола багаття здавлено захихотіли.
— Це схоже на овече око, — дещо з сумнівом мовив Ваймз.
— Саме так, сер, — підтвердив Морква. — Але буде немудро…
— Знаєте що? — вів далі Ваймз. — Здається, це така гра під назвою «Погляньмо, що з’їсть ефенді». А я це не їстиму, друже.
Джаббар вивчав його поглядом.
Хихотіння припинилося.
— Виходить, ви дійсно бачите далі за інших, — сказав він.
— Як і це око, — не став заперечувати Ваймз. — Мій батько вчив мене ніколи не їсти того, що може моргнути у відповідь.
Між ними повисла на тонкій волосинці мить, що може зненацька перерости як у бурю сміху, так і в раптову смерть. Тоді Джаббар поплескав Ваймза по спині. Очне яблуко вилетіло з його долоні й покотилось кудись в тінь.
— Ай, молодець! Дуже добре! Вперше за двадцять років це не спрацювало! А тепер сідайте і пригощайтеся домашнім рисом з ягням, як в мами!
Всі розслабились. Ваймза раптом потягнули вниз. Всі посунулися, щоб звільнити для нього місце, і перед ним поклали великий шмат хліба зі смальцем. Ваймз тицьнув у нього якомога ввічливіше, а тоді вирішив, що коли впізнаєш бодай половину інгредієнтів, можна, мабуть, і решту з’їсти.
— То ми ваші полонені, пане Джаббар?
— Шановні гості! Мій намет…
— Але… як би це сказати?… ви хочете, щоб ми насолоджувалися вашою гостинністю до пори до часу?
— У нас така традиція, — мовив Джаббар. — Коли людина, навіть якщо вона твій найзаклятіший ворог, гостює в твоєму наметі, ти повинен хостити її три дні.
— Гостити, еге? — мовив Ваймз.
— Я вчив мову… — Джаббар махнув рукою, — на тій дерев’яній штуковині, морському верблюді…
— Кораблі?
— Точно! Але забагато води! — він знову плеснув Ваймза по спині, аж йому на коліна вихлюпнулось трохи гарячого жиру. — Куди не підеш, нині повсюдно балакають морпоркською, ефенді. Це мова… купців, — він сказав це слово так, ніби воно означало «дощовий хробак».
— Тож ви знаєте, як сказати «Віддайте нам усі гроші»? — запитав Ваймз.
— Нащо зайві слова? — здивувався Джаббар. — Ми їх однаково заберемо. Але тепер… — він харкнув у багаття з неймовірною точністю, —…кажуть, нам слід закруглятися, бо це неправильно. Але що ми такого поганого робимо?
— Крім того, що вбиваєте людей і загрібаєте собі їхній крам? — запитав Ваймз.
Джаббар знову засміявся.
— Валі казав, що ви дуже дипломатичний! Але ми не вбиваємо купців, нащо їх убивати? Який сенс? Нерозумно вбивати дарованого коня, що несе золоті яйця!
— Ясно, краще показувати його всім за гроші, — мовив Ваймз.
— Ми вбиваємо купців, обкрадаємо їх до трусів, і вони більш ніколи не повертаються. Дурість. Ми їх відпускаємо, вони знову багатіють, і потім наші сини їх грабують. Така от мудрість.
— Ах… прямо якесь землеробство, — підмітив Ваймз.
— Точно! Але якщо ви саджаєте купців, вони не дуже добре ростуть.
Ваймз відчув, що з заходом сонця стало зимніше. Насправді, дуже навіть холодно. Він підсунувся до багаття.
— Чому його
