Джинґо - Террі Пратчетт

— «Ґуллі, Ґуллі і Беті», — прочитав він. — «Екзотичні фокуси і танці». Гм, — додав він. — Схоже, серед власників торби була леді. 

Вартові глянули на серпанкову тканину, що показалася з торби. Ноббі вибалушив очі. 

— Шо то є? 

— Гадаю, це жіночі шаровари, капрале. 

— Вони дуже… 

— Цікаво, що одяг екзотичних танцівниць не стільки відвертий, скільки натякає на неминучість відвертості, — мовив Патрицій. 

Ноббі зиркнув на свою одежу, а тоді на сержанта Ал-Колона в його одежі, а тоді весело мовив: 

— Що ж, не впевнений, що вам личитиме, сер. 

Він тут же пожалів про сказане. 

— Я і не планував їх на себе вдягати, — спокійно мовив Патрицій. — Передай мені, будь ласка, свою феску, капрале Беті. 

Ніжний, оманливий світанковий переддень опустився на пустелю, і командир хапонського загону був з того не радий. 

Д’реґи завжди нападали на світанку. Всі. І не важливо, скільки їх, чи скільки вас. Так чи інакше, нападало все плем’я. І не тільки з жінками і дітьми, а й з верблюдами, козами, вівцями й курми. Звісно, ви на них чекали і від них можна було б відбитися, але… вони завжди з’являлися зненацька так, ніби їх виплюнула сама пустеля. Достатньо помилитись чи загаятися, як вас тут же атакують, віддухопелять, накопають, заклюють і немилосердно захаркають. 

Його військо залягло в очікуванні. Ну, якщо їх можна назвати військом. 

Він казав, що їм бракує людей… ну, він насправді цього не казав, тому що за такі слова у цей час можна було отримати сувору догану, але він так вважав. Половина з них були завзяті дітиська, які думали, що налякають ворога, викрикуючи й розмахуючи мечем. Просто вони ще не бачили д’реґівських курей, що летять на рівні очей. 

А щодо решти… вночі люди натикались одні на одних, помилково влаштовували засідки одні на одних, і тепер дрижали, як горошини на барабані. Чоловік, який загубив меча, клявся, що той стирчав із людини, яка собі спокійнісінько пішла. А якась каменюка встала і ходила довкіль, гамселячи людей. Іншими людьми. 

Сонце було вже доволі високо. 

— Найгірша частина — очікування, — сказав сержант опліч нього. 

— Це може бути найгіршою частиною, — мовив командир. — Чи коли вони зненацька виринають із пустелі і рубають тебе навпіл — оце може бути найгіршою частиною, — він сумовито втупився у підступно порожній пісок. — Чи, наприклад, коли ошаліла вівця намагається відгризти тобі носа — це може бути найгіршою частиною. Насправді, коли ти думаєш про все те, що може з тобою трапитися в оточенні орди верескливих д’реґів, найкращою частиною є мить, коли їх там якраз немає. 

Сержанта до такого не готували. Тож він сказав: 

— Вони спізнюються. 

— Добре. Краще вони, ніж ми. 

— Сонце вже високо, сер. 

Командир поглянув на свою тінь. Надворі був день, а на піску, слава богу, не було слідів його крові. Командир так довго відновлював мир у різних непокірних частинах Хапонії, що почав дивуватись тому, що відновлюючи мир, він немов завжди вів війну. Досвід навчив його ніколи не казати: «Мені це не подобається, якось дуже тихо». Бо не було такого поняття, як надто тихо. 

— Може, вони згорнули вночі табір, сер, — припустив сержант. 

— Це не схоже на д’реґів. Вони ніколи не тікають. Крім того, я бачу їхні намети. 

— Може, будемо їх штурмувати, сер? 

— Ти не бився раніше з д’реґами, сержанте? 

— Аж ніяк, сер. Однак я втихомирював сердитих саватарів в Ушістані, і вони… 

— Д’реґи гірші, сержанте. Вони втихомирять вас у відповідь. 

— Я не казав, які саватари сердиті, сер. 

— Як порівняти з д’реґами, вони всього лиш ледь невдоволені. 

У сержанта виникло відчуття, що його репутацію ставлять під сумнів. 

— Може, я піду з кількома хлопцями в розвідку, сер? 

Командир знову глянув на сонце. Через спеку вже важко було дихати. 

— О, чудово. Ходімо. 

Хапонці наблизилися до табору. Там були намети, і тліло полум’я. Але не було ні верблюдів, ні коней, лише довгий витоптаний слід, що стелився вздовж дюн. 

Бойовий дух почав потрохи рости. Нападати на небезпечного ворога, якого немає на позиціях — одна з найпривабливіших форм ведення бойових дій. Деякі говорили, як пощастило д’реґам, що вони вчасно втекли, інші фантазували, що було би з д’реґами, якби солдати їх спіймали… 

— Хто це? — запитав сержант. 

Поміж дюн з’явилася постать, яка сиділа верхи на верблюді. Білий балахон розвіювався на вітрі. 

Наблизившись до хапонців, постать ковзнула з верблюда і помахала їм рукою. 

— Добрий ранок, панове! Як дивитесь на те, щоб здатися в полон? 

— Хто ви? 

— Капітан Морква, сер. Якщо ви будете такі ласкаві й опустите зброю, ніхто не постраждає. 

Командир глянув угору. Вздовж верхівок дюн показались кульки. Виявилось, що це голови. 

— Це… д’реґи, сер! — вигукнув сержант. 

— Ні. Д’реґи б уже напали, сержанте. 

— Ой, перепрошую. Сказати їм, щоб вони напали? — спитав Морква. — Ви цього хочете? 

Д’реґи тепер вишикувались вздовж дюн. Метал виблискував на сонці. 

— Хочете мені сказати, — повільно почав командир, — що ви можете переконати д’реґів не нападати? 

— Це було непросто, та, думаю, вони зрозуміли, — мовив Морква. 

Командир обдумував ситуацію, в якій опинився. По обидва боки вишикувались д’реґи. Його ж військо збилося в купку. А цей рудоволосий, блакитноокий чоловік йому всміхався. 

— Як вони ставляться до милосердного поводження з полоненими? — наважився він спитати. 

— Гадаю, вони можуть пристосуватися. Якщо я наполяжу. 

Командир знову зиркнув на тихих д’реґів. 

— Чому? — запитав він. — Чому вони не нападають на нас? — запитав він. 

— Мій командир каже, що не хоче непотрібних жертв, сер, — відповів Морква. — Його звати командор Ваймз, сер. Він сидить он там на дюні. 

— Ви можете переконати озброєних д’реґів не нападати, і у вас є командир? 

— Саме так, сер. Він називає це поліцейською операцією. 

Командир ковтнув. 

— Ми здаємося, — сказав він. 

— Що, ось так просто, сер? — запитав сержант. — Без боротьби? 

— Так, сержанте. Без боротьби. За велінням цього чоловіка і вода вгору потече, а в нього ще є командир. Чудова ідея — здатися без боротьби. Я вже десять літ як борюся, і здатися без боротьби — це те, чого я завжди прагнув. 

З металевої стелі Човна скрапувала вода прямо на папір перед Леонардом із Квірма. Він змахнув краплі. Може, воно й нудно чекати у тісній металевій бляшанці під нічим не примітною пристанню, та в Леонардовому світі такого концепту не існувало. Він машинально креслив ескіз покращеної вентиляційної системи. 

Він почав спостерігати за власною рукою. Вона, майже без його участі, виконувала інструкції звідкись із його голови, малюючи розріз набагато більшої версії човна. Тут, тут і тут… там може бути ряд із сотні весел замість педалей, якими гребуть — його олівець гладив папір — мускулясті й напіввбрані юні воїни. Човен, що пливтиме непоміченим попід іншими човнами і везтиме людей туди, де їм завгодно. Тут із даху стирчатиме здоровенна пила, щоб на швидкості патрати черева ворожих кораблів. А тут і тут труба… 

Він завмер і якусь мить витріщався на свій малюнок. Тоді зітхнув і взявся його рвати. 

Ваймз дивився згори дюни. Звідти він мало що чув, але йому і не треба було. 

Анґва сіла поруч. 

— Спрацювало, правда ж? — запитала вона. 

— Так. 

— Що він збирається робити? 

— О, думаю, він забере в них